Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Не вiриш?

– Слухай!

Сонце конало, закриване густими мряками i темрявою ночi, останнiми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоноснi для ночi стрiли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною i соняшний вогонь замiнювався в холоднаве свiтло, що не в’iдалося в буруннi мряки, якi злiталися з усiх сторiн, щоб його задушити, тiльки золотило iх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кров’ю. Розтоптуючи першi ряди своiх пробоевикiв, другi та третi, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густiшою заслоною омотувала його, щораз грiзнiше збирала в могутньому напруженнi розчухранi брови.

В останнiх судорогах задрижало сонце, побiлiло душене чорнотою i згасло.

Зареготалася темiнь довгим спазматичним смiхом вiд заходу на пiвнiч, вiйнула полум’ям iз зашкiрених зубiв i вмовкла, розкинувши кадовб по склепiннi неба й опустивши волохатi кiнцiвки по небосклонах, неначе б побiда знесилила ii.

Насувалася нiч з кривавим ковнiром на заходi.

З переляком розглядалися довкола себе розмрiянi смереки, глухли дзвiночки, розсипанi по барвистих полонинах, насторожилися гуки потокiв i рiчок. Повiтря кам’янiло зловiсною непорушнiстю, вагiтне жахливими несподiванками.

Тишина. Природа слухае з запертим вiддихом. Тиша. Ша…

На далекiй пiвночi забовванiв хребет велетенськоi звiрюки i сховався за обрiем. Звiрюка блиснула вузькою щiлиною ока, лiниво клацнула рiдкими кливаками та широко позiхнула.

І знов тишина. Природа слухае з запертим вiддихом. Тиша. Ша…

Незабаром друга потвора замайорiла на обрii, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками i глухо забурмотiла.

І крилата потвора за потворою, звiрюка за звiрюкою пiдносили кудлатi голови у своiх пiвнiчних леговищах, вилiзали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своiми чорними клубами, мов млинськими камiннями, на нiщо.

Повiтря стало густе i чорне, мов смола, що булькотить i клекотить та горючими шматками розприскуеться з вiдкритого казана.

Це потвори розпочали свiй танок, опираючись на грудях гiр.

Зойкнуло самiтне Сокiльське i протяжним свистом попрохало помочi в Писаного Каменя, в Лелькова i в Скупови.

– Рятуй, – пронеслося долиною Бiлоi Рiки, Рiчок i загубилося в Пробiйнiй,

І знову тишина. Природа вслухуеться з запертим вiддихом. Тиша.