Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Ша…

І той вiтрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько вiддихав, нараз завертiвся в дикому арканi на мiсцi, зiрвався з землi, вiдбився вiд верхiв i вдарив у темiнь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розiгнав i вiдслоненому небовi пiслав жагучий привiт.

Заклубилися потвори i гаркнули на зiрки. В потоках води втопили вiтер, одним помахом зжерли зiрнички, потiм самi спустилися на верхи i iх перевертали, перемiшували, вирiвнювали.

– Рятуй, – застогнали Бiла Кобила, Великий i Малий Погар та Магура i, вирвавши кiлькасот смерек, перекинули iх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочi в Чорногори i приносячи iй дар.

Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушуванi страшними стопами потвор. Тiльки Говiрля, Петрос i Мунчел, пiднiсши гордо своi широкi чола, дерли шпицями волохатi лаби на шматки i кидали iх поза себе.

Злiсно заскавулiли раненi потвори i з усiеi сили наперли на чорногiрськi верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремiнь, так сипнули вони на гори градом iскор i небо запалили.

Страшенний грохiт потряс пiднiжжям, розколов небо надвое i розкотився на пiвнiч i пiвдень, схiд i захiд. В розколеному небi розпукувалися серед розшалiлих гукiв кременi за кременями, кам’яними рiками спливали по обочах Чорногiр та стирали iх сiрi гребенi. Всi дикi потвори збиралися в одно мiсце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбi з Чорногорами напружувалися, крилами iх розшарпували, дзьобами закльовували i як Говiрля, Петрос, Мунчел i Пiп Іван знеможенi лягли, з усiеi сили кинулися в Несамовите Озеро i пiрнули в ньому на дно.

Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевiльному поспiху темними пiдземними рiками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятоi Землi прямуючи, в якiй Арiдник, найстарший Сатана, що чортюе над чортами i щезниками, очiкуе кожного року своiх пiдвладних зi звiдомленням.

І вже видаеться Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою дiркою посерединi, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далi пливуть i Тридев’ятоi Землi навiть не бачать.

Розпiненi рiки з лоскотом прориваються в щораз бiльшi глибини, несучи з собою всiх огидних ворогiв свiту, що товпляться, однi на одних налягають, щоби приспiшити свiй хiд.

Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарештi перестали води грати i вже своiми силами допливають чорти i щезники до Тридев’ятоi Землi, до самого Преспода.