Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Чорнi слизькi скали пiдносяться вiд самого берега в безмежнiй висотi вгору, гостра рiнь покривае iх вершки. Нiде нi одноi живоi деревинки, лише темнi потайники видихають з своiх пащек страх. Плутаються потайники, перехрищуються мiж собою мов розкиненi нитки розкуйовдженого клубка. На мокрих скелях розсiлося охляле козлоноге плем’я, мов гидкою рухливою веретою iх вкрило, та нi один iз щезникiв не мае вiдваги всунутися пiд скелю, що мов одноокий велет прислiпкувато на них глядить.

По дорозi знемiгся старий чорт, i всi чекають на нього, коли вiн вирине з горiшнiх вод.

Врештi, почав лiзти по розораних скелях кривоногий чортяка, смiшно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навiть на змучену ватагу, далi продирався крiзь навислi каменюки, що боронили входу в дикi потайники, i незабаром пiрнув у розжертому гирлi скелi. Печеру за печерою минав, зiгнувшися вдвое – низькими норами просмикався, камiння собою обтовкав, аж врештi прибув до стiни, що нею замикався потайник. Тут вiн спинився i вклонився три рази перед темнотою. На покарбованiй могутнiми зломами стiнi висiв Арiдник, прикований великанськими обручами за шию, залiзними шинами за руки i ноги. Цап’ячi лаби не дотикали грузькоi рiпи. Вiн висiв на ланцюгах, викривлений в нап’ятий лук.

– Привiт тобi, володарю Преспода, Тридев’ятоi Землi i вожде всiх сил могутнiх.

Мовчки дивиться Арiдник на свого старшину, не глянув на всiх иньших, що мов сарана всi закутки вкрили, перейнятi страхом навiть перед Закутим; шукае радiсноi вiстки в очах свого заступника.

Але даремно. Потусклi очi мовчать.

– Ходять ще колядники по бiлих плаях Гуцульщини?

– Ходять ще колядники, – глухо промовив чорт.

– Пишуть ще писанки гуцули?

– Пишуть ще писанки, – винувато видушив iз горла.

– Горить ще свята Вiчна Ватра Гуцульщини?

– Горить ще ватра… – простогнував найстарший на землi чорт i закрив очi червоними повiками.

Заскреготiв зубами Арiдник, в колесо зiгнувся, натягаючи ланцюги, iскрами сипнув з розгнiваних очей.

– Кожного року, – заревiв з болю, – повторюються витертi слова, анi одноi вiстки не принесете, щоб радiсть потрясла Пресподом. І так минають столiття за столiттями i тисячолiття за тисячолiттями пливуть.

Мовчки стояли похнюпленi чорти i не мали вiдваги глянути в заiскренi очi вождя. Старий чорт почав:

– Сталевими зубами розточуе час усi народи, розкидуе i вимiшуе раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоiть неначе кам’яна.