Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Змiняються володарi свiтiв, гинуть i розгнивають iх пiдвладнi, тiльки гуцульськi мольфарi[12 - Мольфар – чарiвник, знахар.] так само, як перед вiками, збирають на високих полонинах чародiйне зiлля, тiльки гуцули так само виробляють товстi будзи, складають спiванки й успiшно бороняться перед злом.

– Певно, як ви, непотрiби, швендяетеся бездiльно по горах i лишили iх iхнiм опiкунам, богам. Хто з вас у минулому роцi розпочав був вiдкриту боротьбу з тим царством свiтла? Хто намагався вбити споконвiчного сторожа Святоi Ватри? Вашi очi послiпли, вашi вуха поглухли.

З гурту висунувся молодий, моторний щезник i пискливо заговорив:

– Нашому кривундрi маемо за це подякувати, що ми з грiзних сил перемiнилися в уявi гуцулiв у жалюгiднi i смiшнi iстоти. Вже майже нiхто нас не боiться, вже майже нiхто нас не ненавидить i хiба яка розiзлена старуха прикличе нас на помiч.

– Не я цьому винен, – боронився напалений, – а дух, що з гомоном трембiти розкочуеться по верхах i просвiчуе плаi мiж гуцульськими родами, розсвареними непам’ятними звадами… Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Арiднику, перед вiками в цьому Пресподi, оживае в кожнiй дитинi з ii першим вiддихом i оживляе ii на цiле життя? Не я, ти завинив.

Нащо ж ти визивав Велета до боротьби i пiсля його перемоги дався закувати i страшними клятвами заморозити? Навiщо ти дав цим гуцульському племенi предивну богатирську силу, що вiдсвiжуе його кожне поколiння оповiданнями при вечiрнiй ватрi про силу iх давнiх родiв, про побiди Велетiв, про спадщинну путерiю[13 - Путерiя – захист. ], яка приспана в котромусь iз них? Цi перекази роблять кожного з них Велетом, кожне поколiння вiдмолоджують i кожне з них готове станути до новоi боротьби, якби його предкiв не торкнулася тисячолiтня бувальщина.

– Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуеш у своему бездiллi за мою смiливiсть! Я завжди рушiйний був i завжди шукав боротьби з тим, хто виростав менi понад голову, ти хiба шукаеш природнього загину нащадкiв Велетiв на переломi вiчности.

– Не висмiвай, Арiднику, природнiх законiв, бо вони кермують i богами й чортами. Чому ти у своiй злостi не видиш, що кров гуцулiв ми запорошили вже тепер гниллю i ii поволi розкладаемо? Чому не зиркнеш на врожайнi долини, покритi кублами наших помiчникiв? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластiв’ячi гнiзда поприлiплювалися до обочей гiр i кожноi хвилини можуть зсунутися у пропасть?

– Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав.