Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Не дряпанням у нешкiдливi для життя мiсця, але ударами в серце випробовуйте своi сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине вiд самого жаху, як мене розкутого почуе земля на своiй шкурi.

– Що ж маемо робити, щоб Вiчну Ватру загасити? Хiба вiд гражди до гражди ходити, весь гуцульський рiд губити, щоб мiж ними i сторожiв Вiчноi Ватри, нащадкiв Велетiв, задусити.

– На пiвденний схiд прiться у своiх прямуваннях i мiж головицями Бiлоi Рiки i Бiлоi Рiчки Вiчноi Ватри шукайте, на долах знайдiть собi помiчникiв та цiлого племени не зачiпайте, бо збудите прямого нащадка Велетiв, що десь на полонинi при роботi нудьгуе i своеi власноi сили не знае, не чуе.

Ходiть, робiть, але одного не забувайте: зближаеться переломова хвилина, коли клятьба лишиться вiчною i тодi вже нiяка сила ii не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину i на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспiд i тiшитися тут вашим товариством.

Заступник Арiдника зверещав:

– Вiчна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами.

Хай гонить вiн нас батогом i заохочуе до дiла: за визволення Вождя, за нас усiх, за наше панування над свiтом.

Преспiд став порожнiти, Арiдник утiшився сильною постановою щезникiв i своiм реготом товаришив iм далеко поза Тридев’яту Землю.

ІІ

Ой, та й плови ж ударили в Красноiлi тiеi ночi, коли згинув Василь Мартищук-Кринтiв, най Бог крие. Зiграли потоки, розпiнилися Рiчки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити.

І хоч який вiн досвiдчений був, а таки втопився у трясовищi. Не було на це нiякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зi споду тягнуло. Ледве вiдтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дедика рятувати. Та як тут рятувати, коли навiть голови з-поза гнилого шувару[15 - Шувар – очерет.] за хвилину вже не видно було.

– Щезники затягли, – переконано говорили в селi. Всi свiдки того страшного випадку присягали, що чули бiсiвський регiт у болотi i в довколишнiх лiсах.

– Ой, бiда нас буде шукати, як вже причка[16 - Причка – загибель.] навiть мольфаревi сталася, – ворожили старi дiди. – Та ж Мартищук таку путерiю мав, що дотепер нiщо до нього приступу не мало. Ой, бiда буде, бiда!

І дiйсно нещастя зловилося родини Мартищукiв. З туги за чоловiком переставилася i Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилiтнiй хлопець лишився сиротою. Найближчий сусiда, бездiтний дiд, взяв його за годованця до своеi хати.