Чорт зна що. У кігтях Хапуна

А до них долучаються по дорозi ще иньшi i свищуть, вiвкають, гукають: вiддай цвiт, вiддай цвiт.

Та Юра не слухае, щораз дужче бiжить, i хоч у грудях порожнеча грае, в душi – буйна радiсть i певнiсть перемоги.

Вже лише кiлька щезникiв по боках, ще лише два, один. Ого, вже всiх перебiг, тiльки рiзкий свист щезникiв за ним: фi-i-i-i-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.

Лiс скiнчився, Юра вибiг на полонину i пiгнав далi. З розмаху налетiв на якогось маленькою чортика, що лежав на землi. Цей розлючений вхопив Юру за ноги i вкинув у пропасть.

Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повiтря, горицвiти так i понеслися вгору, вiн сам скотився вдолину стрiмголов. Надбережнi корчi стримали розгiн знепритомнiлого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’якi шовковi обiйми.

Юра без бiльшого пошкодження спочив на березi глибокого потока.

III

Вже золотистi зiрки на небi гасилися, як хлопець прочунявся i пошкандибав додому, легко дотикаючи своi костомахи та клянучи щезникiв, що таки вiдiбрали в нього його майбутне мольфарське знаття.

Іде Юра й розглядаеться. Довкола споконвiчнi смереки пiдперли небо, старезний дiм хрускотить пiд ногами, недалеко розляглася страшна скала, над цiлим яром нависла, неначе б доступ до чогось замикала.

З цiкавiстю розглядав Юра скалу, поцмокував iз здивування устами i наткнувся ненадiйно на широку щiлину, що розколола ii надвое.

«Хоч випустив я горицвiт iз жменi, то хай принайменше подивлюся на цю потайну дорогу», – подумав Юра.

– А що, як у скалi т о й сидить? То вiдберу своi цвiти, – пiдбадьорював себе хлопець…

Тiсно протискаеться молодик крiзь невеликий отвiр, дреться по розсипах та замiсть до печери увiйшов у широкий, отвертий вгорi камiнний потайник, якого стiни, здавалося, хмари досягали. Іде далi, потайник то звужуеться, то розширюеться, врештi випровадив Юру на широку царинку. З-пiд нiг Юри висмикуеться ледве слiдча стежка, що крiзь купки трави продираеться до недалекого гаю. До гаю приперлася невеличка хатинка, з якоi викочувався час до часу клубок диму i тоненькою ниткою розтягався в повiтрi.

Пiд хатиною побачив Юра старезного дiда, в якого борода волочилася по землi, навислi брови накривали повiки. Старець мовчки дивився на схiд сонця i, видавалося, анi гостя не бачив, анi його крокiв не чув.

З неясним острахом зближався хлопець до старого дiда i зоддалiк поздоровив його голосно, скидаючи з голови крисаню:

– Миром, дiдуню, поздоровляю вас.