Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Дiд, обернувшись повагом, пiднiс двома пальцями брови з-над очей, глянув на Юру й обличчя його помiтно прояснилося.

– Благословенний будь, Юро Мартищукiв, – теплим голосом промовив.

Юра здивувався.

– Звiдки знаете мене, дiду?

– Бо очi свого дедика маеш, а що його вже нема, мусiв його заступник до мене прийти.

– Та я нехотячи до вас забрiв, – несмiливо вiдiзвався Юра.

– Що ж ти можеш говорити про своi дiла, як не видиш нi того, що перед тобою, нi не розумiеш того, що за тобою. В тобi ще тiльки темний гiн вiдзиваеться i ти напотемки шукаеш ключiв до таемниць.

Це крик нашоi душi, сторожiв Гуцульщини, в тобi будиться, щоб ти мiг збагнути таемницi дiдiв.

– Хто ж ви е, дiдуню, що знаете мене, дедика i мое шукання?

– Я прадiд твiй i сторож Вiчноi Ватри Гуцульщини.

– Вiчноi Ватри? Чи це, може, живий вогонь, що його кожноi весни викручують на полонинi?

– Нi, це Святий Вогонь, що його сам соняшний Бог дав у старину нашому родовi, що ватажкував над гуцулами, щоб хоронити ним перед лихою долею наше плем’я.

– І сказав тодi Бог: як довго Вiчна Ватра горiти буде, а гуцули будуть писати писанки, так довго нiяка сила не зможе iх анi перемогти, анi зломити.

– А чому дедик не мав нiякоi влади над гуцулами? Та ж не було в нього нi широких полонин, нi ботеiв овець, нi темних лiсiв. Щось дуже змалiла сила нашого роду, – з гiрким усмiхом промовив Юра.

– Ти не вмiеш дивитися, – поважно сказав дiд. – Сила чоловiка не в писаному ботею, але в його душевнiй напрузi, що опановуе серця других.

Твiй дедик був сильним, дуже сильним мольфаром та ватажком i до його слова прислухувалося багато гуцулiв.

– Чому ж вiн сидiв на своiй граждi i не панував над гуцулами?

– Бо наш рiд мае стерегти Святу Ватру. Своею службою вiн пануе над гуцулами, не багатствами. Зрозумiй, що коло тебе дiеться.

– Дивися: на долинах родиться хлiб, на крутих кичерях ростуть шумливi лiси, повнi бистроногих оленiв, ще вище розложилися веселi полонини з чередами маржинки[18 - Маржинка – худоба.

], найвище простяглися сiрi скали з чародiйним зiллям. І наш рiд, нiби найвищi скали, без яких i не було б красноi Гуцульщини. – Дiд замовк. По хвилинi мовчанки продовжив: – Так, так, ми – Чорногори гуцулiв, яловi, видаеться, але кожний гуцул звертае на нас очi; чи то блуд його зловиться в непрогляднiй пiтьмi долини, чи то зморений на постелi недугою шукае рятунку в наших примiвках i зiллях, чи то ровта сталить топори.