Каторжна

– Чого ж вiн приiде, той пан? – допитувався маленький хлопчик, що тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша.

– А питатиметься, чи навчилися ми…

– А вiн який? Страшний?

– Та хiба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексiя Петровича.

– Олексiю Петровичу, – озиваеться школяр до вчителя, – а вiн страшний?

– Хто?

– Та той пан, що приiде?

Учитель силкуеться впевнити, що страшного в «тому пановi» нiчого нема.

– А вiн не битиме? – не покида свого школяр.

– Та нi! Хто ж тут смiе битися? – дуже зважливо впевняе другий.

– Е, не смiе! А як спитаеться, а ти й не знатимеш, то що тодi? Тодi й битиме…

У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працюе, бо кожному хочеться мати «свiдоцтво».

Один маненький хлопчик залiз у куток i наляканими очицями поглядае навкруги: вiн заздалегiдь злякався «пана».

– Я втечу, як вiн приiде! – шепоче вiн на вухо своему товаришевi.

Зненацька розiтнувся скрик.

То якийсь занадто смiливий хлопець, не лякаючись нiтрохи сподiваного «пана», гепнув по спинi свого товариша.

– Половина десятоi, – промовив батюшка, – нехай сiдають: скоро, мабуть, приiде.

Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть Бiг!) i звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi.

Гуртом сипнули школярi до класу i, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи iх у купу на долiвцi у школi. Хтось штовхнув дiжечку з водою, що стояла тут же, i пообливав одежу.

Смiх i галас. З’явився сторож i, бубонячи собi пiд нiс щось i про «безрахубних шибеникiв», довiв знову все до ладу.

Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та батюшка, подiливши школярiв, почали дещо перепитувати iх, перебиваючи один одному. Але дiло не ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi.

Якось минула година. Чого ж вiн не iде?

Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а старшi, що здають екзамен на «свiдоцтво», знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро приiде член.

А член усе не iхав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i впевняе, що iм тепер краще буде пробiгатися.

Минае година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував себе дожидатися, ще бiльше тепер лякав школярiв. І потомились усi, i пана страшно, – так би i втiк.

Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник.

– Їде, iде!.. – розiтнувся шепiт промiж школярiв.