Каторжна

А Петро все стоiть, не йде. Вiн i сам не розумiв, чого ще вiн ждав. Тiльки як же його йти без нiчого? Дома ж i картоплю вже затого[52 - Затого – скоро, от-от.] поiдять!.. Хiба ще раз спитатися?

– Та я вiддав би скоро, ось тiльки б заробив, так i вiддав би…

Писар зовсiм розсердився:

– Та кажуть же тобi, що нi! Що тобi, сто разiв казати? Хоч ти йому коляку на головi теши[53 - Хоч коляку на головi теши – про неможливiсть переконати вперту або нетямущу людину.], а вiн усе – дай та дай! Ну, люди!.

.

Пiшов Петро з ратушi.

II

Забавила Горпина дитину, положила, – сама з останнього борошна спекла двi перепiчки[54 - Перепiчка – поколотий ножем корж, що робиться iз кислого хлiбного тiста i печеться на сковородi, намащенiй маслом або салом.], борщу та картоплi зварила. Пораеться, а сама думае:

«Сьогоднi так-сяк перебудемося, та й завтра… Як дадуть Петровi, то, може, й до батька не треба буде iхати. Нi, хоч i дадуть, а все ж на сiвбу немае, – iхати не минеться».

Повиймала молодиця перепiчки, хату вимела та й сiла прясти. У самоi прядива не було цього року – сiяти не мали де, так чуже брала вiд повiсма[55 - Повiсмо – пучок оброблених конопель або льону, готовий для прядiння, а також одержана з нього пряжа.]. Усе за тиждень яких двi сорокiвки[56 - Сорокiвка – дрiбна розмiнна монета вартiстю двадцять копiйок, або сорок крейцерiв.] заробить, а то й копу[57 - Копа – одиниця лiчби грошей, що дорiвнюе 50 копiйкам.].

«Копу заробиш за тиждень, а на карбованця з’iси», – думае Горпина, нитку викручуючи.

Коли чуе, рипнули сiнешнi дверi.

«Мабуть, Петро, – думае молодиця, – чи несе ж хоч що-небудь?..»

Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно[58 - Дурно – даремно, марно.] вiн ходив.

– Петре, – каже, – нiчого не дали?

– Кажуть, що без панiв земських не можна… – понуро вiдказав Петро.

Мовчать обое. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний.

А Горпина схилилась на прядку i не пряде вже. Глянув на неi Петро, – така вона змучена, зовсiм змарнiла. Жалко йому стало ii. Пiдiйшов до неi, обняв, та й каже:

– Годi, голубко моя, годi! Не журись…

Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.

– Ми то перетерпимо, – каже, – а дитина як? Яково iй терпiти?

Та й заплакала Горпина тихо… Згодом озвалася знову:

– Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.