Місячна долина

Мерi скрикнула докiрливо:

– Ой, Бiллi Робертсе! Про такi речi не годиться розмовляти.

Вiн зиркнув на неi довгим, здивованим поглядом.

– Про якi це речi? – спитав вiн нарештi.

– Ви знову своеi! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервонiла!

– Вигадки! – обурено заперечила Сексон.

– Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонiю, Мерi, – пробубонiв Бiллi. – Я й сам знаю, що гаразд i що нi. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаеш. А я нiчого лихого на думцi не маю, i Сексон це знае.

Нi я, анi вона не думаемо про те, на що ви натякаете.

– Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мерi. – Який ви бридкий! Я навiть не думала про такi речi.

– Цить, Мерi! Годi! – гримнув на неi Берт. – Не кажи казна-чого! Бiллi нiколи нiчого негожого не вчинить.

– Але вiн не смiе бути такий нечемний, – не вгавала Мерi.

– Та годi вже, Мерi, – не чiпляйтесь, – вiдмахнувся Бiллi, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?

– Сто двадцять два, – вiдповiла та, дивлячися замислено на Мерi.

– Сто двадцять два разом з одежею.

Бiллi зареготався вiд щирого серця, а Берт i собi.

– Хай вам усячина! – захвилювалася Мерi. – Ви менi противнющi обое… та й ти теж, Сексон. Нiколи не сподiвалася вiд тебе такого.

– Ось послухай, серденько, – лагiдно почав був Берт, обiймаючи ii за стан.

Але Мерi, вдаючи ображену, рiзко вiдштовхнула його руку, хоч вiдразу схаменулась i, боячись уразити серце залицяльника, почала смiятися й миролюбнiше жартувати, аби не псувати собi настрою.

Бертовiй руцi було дозволено вернутись на попередне мiсце, iхнi голови зiйшлися ближче, i вони заговорили пошепки.

А Бiллi чемно завiв розмову з Сексон.

– Знаете, ваше iм’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма – менi воно подобаеться.

– Мене так назвала мати. Вона була освiчена й знала багато розмаiтих слiв. Вона ввесь час, мало не до самоi смертi, читала книжки. А скiльки вона писала!.. В мене е ii вiршi, надрукованi колись давно в газетi, що виходила у Сан-Хозе.

Сакси – це був такий народ, – мама менi про них багато розповiдала, як я була ще маленька. Вони були такi самi дикуни, як i iндiяни, – одне тiльки, що бiлi. Очi вони мали синi, а волосся жовте. А якi завзятi були з них вояки!

Бiллi уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неi очей.

– Зроду про них не чув, – признався вiн. – А вони жили десь у наших краях?

Вона засмiялась.

– Нi. Вони жили в Англii.