Кінець неволі

Але капiтан Уоллей усмiхався суворо, дивлячись просто себе, i високо тримав свою голову, що аж нiяк не вiдповiдало уявленням про злиднi, i капiтан Елiот заспокоiвся. Нi, неможливо. Не мiг вiн усе втратити. «Красуня» була йому лише забавкою. Людина, що одержала цього самого ранку немаленьку, мабуть, суму, навряд чи захотiла б стати на службу з мiзерною платнею. Це мiркування остаточно вернуло капiтановi Елiоту добрий гумор. Проте розмова надовго ввiрвалася, i не знаючи, з чого почати знову, вiн пробурчав розважно:

– Нам, старим, слiд би тепер i вiдпочити.

– Декому з нас найкраще було б умерти за веслом, – зауважив недбало капiтан Уоллей.

– Годi вам! Невже вас не втомила уся ця пантомiма? – пробурмотiв той сердито.

– А вас?

Капiтан Елiот утомився. Хай йому лихо, так натомився! Вiн чiплявся за свою посаду, щоб вислужити собi найвищу пенсiю, i потiм податись до рiдного краю. Та й так доведеться бiдувати, бо пенсiя все ж невелика, але тiльки вона i врятуе його вiд божого дому. Та ще родина.

Три дочки, як вiдомо Уоллею. Вiн натякнув «старому Гаррi», що цi трое дiвчат були йому за джерело найбiльших турбот i душевноi муки. Задосить, щоб збити людину з розуму.

– Чому? Що вони тепер роблять? – спитав капiтан Уоллей, посмiхнувшись неуважно.

– Що роблять?! Нiчого не роблять! Отак-таки нiчогiсiнько. Лавн-тенiс та дурнi романи з рання до смер- кання…

Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та нi – всi трое – дiвчата! І, як на лихо, в усьому свiтi немов не лишилося жодного пристойного юнака.

Роздивляючись на всi боки у своему клубi, вiн бачить лиш набрiд самовдоволених фертiв, надто егоiстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жiнку. Останнi злиднi чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Вiн живе надiею поставити собi хатину в провiнцii… у Серреi, примiром… i там дотягати вiку, але боiться, що ця надiя нездiйсненна… На цьому вiн з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори своi витрiщенi очi, що капiтан Уоллей, погамувавши болiсне бажання засмiятися, спочутливо кивнув до нього головою.

– Ви самi повиннi це знати, Гаррi. З дiвчатами до бiса турбот та клопоту.

– Це так. Але моя поводиться добре, – промовив капiтан Уоллей, дивлячись у глиб алеi.

Начальниковi порту було приемно це чути. Надзвичайно приемно. Вiн добре ii пам’ятае. Гарненька була дiвчинка.

Капiтан Уоллей, спокiйно простуючи, мов крiзь сон, потвердив:

– Була гарненька.

У процесii екiпажiв починався нелад.