Брама Расьомон (збірник)

Остання особливо модернiзована: «…Щоб виготовити книжку, в лiйкоподiбний отвiр треба накидати паперу, налити чорнила й насипати порошку. Потрапивши в машину, ця сировина за якихось п’ять хвилин перетвориться на безлiч книжок…» (Як виявляеться, попелястий порошок – то ослячий мозок.) У краiнi водяникiв щомiсяця винаходять декiлька сот нових машин. Автоматизацiя дозволяе звiльнити багато робiтникiв. Що з безробiтними? А iх переробляють на м’ясо i консерви. Так би мовити, нема людини (тобто водяника) – нема проблеми. Хiба ж у людей таке можливе? Коли ж доходить до знайомства з видатними iсторичними постатями краiни водяникiв – усе стае на своi мiсця.

Навкруги – вiдомi люди. Автор i сам бачить себе серед них, плоть вiд плотi Японii того часу – ii породження i ii невiльник.

Змучений i охоплений страхом, що вiн може повторити божевiлля своеi матерi, Акутагава старався виплеснути себе, перенести тягар життя на папiр. Останнi твори – «Зубчастi колеса», «Дiалог у пiтьмi», «Життя iдiота» – можна вважати кульмiнацiею творчостi Акутагави… i кульмiнацiею всього свiтлого i демократичного, що було в лiтературi Японii до Другоi свiтовоi вiйни.

«Дiалог у пiтьмi» – сповiдь у виглядi розмови з Совiстю, Мистецтвом i Натхненням. Двобiй iз Совiстю – чи не поединок з Богом. Акутагава вiдчувае вину, йому на порозi пекла нiчим виправдатись перед своею совiстю, крiм жалюгiдного «як усi, так i я». Тож Совiсть залишае митця страждати в пеклi. Далi – контроверза. В дiалозi з Мистецтвом автор виступае з позицii своеi втраченоi совiстi.

Мистецтво стараеться довести, що з совiстю в нього все в порядку, що в справах своiх вiн був правий. «Ти поет, художник, тобi все дозволено». – У вiдповiдь автор: «Я поет. Я художник. Але я й член суспiльства…» І миле ранiше мистецтво стае демоном зваби. Пiшла совiсть, не тiшить мистецтво. Але ще залишаеться Натхнення – сила всепроникна, непрошена, але примхлива… вiзьми в руки перо – i осяяння («саторi») зiйде на тебе… Кому кiнець, а кому безсмертя.

Огидна мара обступила його з усiх бокiв.

Тiнi забутих чи загиблих рiдних i близьких вихоплювала з небуття його хвора, розпалена уява. Вiн ще мрiяв написати роман, героем якого мав стати японський народ, але вiн так i не осягнув цього героя…

«Життя iдiота» – ще одна сповiдь. П’ятдесят один маленький есей як маленькi нотатки iз щоденника, в яких – вiхи життя людини.

1. Епоха. «Людське життя не варте й одного рядка Бодлерового», – подумав вiн, позираючи згори на людей.

10. Учитель.