Брама Расьомон (збірник)

Книга не збереглась. І тепер не лишилося нiкого, хто пам’ятав би тривiрш прадiда матерi.

Розказана iсторiя належить до четвертого року Ансей.[27 - Четвертий рiк Ансей – 1857 р.] Мати запам’ятала ii, очевидно, привернена словом «пекло».

Просиджуючи цiлiсiнькi днi у своему кабiнетi, я живу в свiтi зовсiм iншому, не в тому, в якому жили прадiд матерi та дзенський монах. Що ж до моiх iнтересiв, то мене анiтрохи не приваблюють книги та гравюри епохи Токугави. Разом з тим мiй внутрiшнiй стан е таким, що слова «пекло самоти» викликають у мене спiвчуття до людей тiеi епохи.

Я не збираюся цього заперечувати. Чому це так? Тому що в деякому розумiннi я сам жертва пекла самоти.

Квiтень 1916 р.

Батько

Історiя, що я ii збираюся розповiсти, належить до того часу, коли я навчався в четвертому класi середньоi школи.

Того року, восени, проводилася шкiльна екскурсiя – похiд iз Нiкко до Асiо з трьома ночiвлями. «Збiр о шостiй тридцять ранку на вокзалi Уено, вiдправлення о шостiй п’ятдесят…» – значилось у надрукованому на мiмеографi повiдомленнi, отриманому мною в школi.

Уранцi, похапцем поснiдавши, я вискочив з дому. До вокзалу хвилин двадцять iзди трамваем, i все-таки на серцi було тривожно. Стоячи на зупинцi бiля червоного стовпа, я страшенно хвилювався.

«Жаль, що небо у хмарах. Невже гудки незлiченних заводiв, стрясаючи сiру завiсу, перетворять ii на мжичку?» – думав я. Пiд цим похмурим небом по вiадуку йде поiзд.

Їде пiдвода, яка прямуе на вiйськовий завод. Вiдчиняються дверi крамниць. На зупинцi вже зiбралося декiлька людей. Вони похмуро труть заспанi обличчя. Холодно. Нарештi пiдходить перший ранковий трамвай.

Коли в переповненому вагонi менi вдалося вхопитися за поручень, хтось ударив мене по плечу. Я обернувся.

– Привiт.

Це був Носе Ісоо. Як i на менi, на ньому темно-синя грубошерста форма, через лiве плече перекинута шинель у скатцi, на ногах – полотнянi гетри, бiля пояса – коробка з iжею та фляжка.

Ми разом iз Носе закiнчили початкову школу i разом вступили до середньоi. Нiяких особливо улюблених предметiв у нього не було, не було i не улюблених. Зате була в нього дивовижна здатнiсть: варто було йому хоч раз почути модну пiсеньку, i вiн одразу ж запам’ятовував мелодiю. Ввечерi, у готелi, де ми зупинялися пiд час шкiльноi екскурсii, вiн уже самовдоволено наспiвував ii.