Брама Расьомон (збірник)

На обличчi його при цьому був вiдсутнiй будь-який вираз.

Тим часом наближалося п’ятнадцяте число, коли в палацi сьогуна мали зiбратися всi даймьо, що несли службу в Едо. І ось одного вечора, коли до цiеi подii залишалося всього два чи три днi, Ітакура прикликав до себе Удзаемона i, залишившись iз ним наодинцi, з похмурим виглядом сказав таке:

– Очевидно, Садо-доно мае рацiю: я хворий i навряд чи зможу надалi нести службу. Напевно, менi дiйсно час пiти на спочинок.

Удзаемон не знав, що й думати. Поклавши руку на серце, кращого виходу зi становища важко було бажати.

– Ваша правда, – обiзвався Удзаемон. – Позаяк правитель Садо висловив таке побажання, iншого вибору, хоч як це прикро, у вас немае. Та спершу вам годилось би сповiстити про свое рiшення своiх родичiв, iнакше…

– Нi, нi. В цьому немае потреби. Не те що у випадку з Рiн’емоном. Якщо я пiду на спочинок, не дiставши на те згоди головного дому, навряд чи хтось iз моiх родичiв заперечуватиме.

– Боюся, що ви помиляетесь. – Удзаемон зi скорботним виглядом заглянув у лице своему володарю, але пропустив його слова повз вуха.

– Одначе якщо я пiду на спочинок, то нiколи вже не зможу побувати в палацi. Тому… – Ітакура кинув пильний погляд на Удзаемона й повiльно, зважуючи кожне слово, вiв далi: – Тому наостанок менi хотiлося б один-единий раз побачити сьогуна Йосiмуне.[44 - Сьогун Йосiмуне – сьогун Токугава Йосiмуне (1684–1751), вiдомий як серйозний реформатор.

Удзаемон нахмурився й не промовив нi слова.

– Усього один тiльки раз.

– Уклiнно прошу менi вибачити, але саме цього нiяк не можна.

– Значить, ти менi вiдмовляеш?

Деякий час обидва мовчали, дивлячись один одному в вiчi. В кiмнатi стояла така тиша, що було чутно, як потрiскуе гнiт в олiйному свiтильнику… Для Удзаемона цi кiлька хвилин тяглися мов цiлий рiк. Пiсля даного правителю Садо слова зробити поступку Ітакурi означало б здiйснити безчесний для самурая вчинок.

– Я знаю про розпорядження Садо-доно, – пiсля паузи сказав Ітакура. – Я розумiю, що, дозволивши менi з’явитися до палацу, ти накличеш на себе гнiв моеi рiднi. Та послухай: я – божевiльний, од якого всi вiдвернулись – i рiднi, i васали. – Голос Ітакури тремтiв од хвилювання, в очах його стояли сльози. – Я перетворився на жалюгiдне посмiховисько. Тепер i дiм мiй перейде в чужi руки.