Брама Расьомон (збірник)

]

Висловивши це iз властивою його вiку легковажнiстю, молодий пiдмайстер облизнув нижню губу й уважно обвiв поглядом майстерню. У критiй соломою ветхiй хатинi на краю бамбукового гаю було так тiсно, що, здавалося, досить тiльки повернутись, i стукнешся носом об стiну. Але зате, в той час як по той бiк запони шумiла вулиця, тут стояла глибока тиша; мовби пiд легким весняним вiтром, який обвiвав червонуватi глинянi тiла горщикiв i глечикiв, усе тут залишалося незмiнним давним-давно, вже сотнi лiт. І здавалося, навiть ластiвки, й тi з року в рiк в’ють своi гнiзда пiд стрiхою цiеi хатини…

Старий промовчав, i пiдмайстер заговорив знову.

– Дiдусю, ти на своему вiку багато чого й бачив i чув. Ну як, i справдi Каннон-сама посилае людям щастя?

– Справдi. В давнину, чув я, це часто бувало.

– Що бувало?

– Та коротко про це не розкажеш. А почнеш розповiдати – вашому брату воно й не цiкаво.

– Жаль, адже й я не проти того, щоб увiрувати. Якщо тiльки поталанить, так хоч завтра…

– Не проти того, щоб увiрувати? Чи не проти того, щоб поторгувати?

Старий засмiявся, i в кутках його очей зiбралися зморшки.

Вiдчувалося, що вiн задоволений, – глина, яку вiн м’яв, почала набирати форму горщика.

– Помислiв богiв – цього вам у вашi роки не втямити.

– Мабуть, що не втямити, так от я й запитав, дiдусю.

– Та нi, я не про те, чи посилають боги щастя, чи не посилають. Не розумiете ви того, що саме вони посилають – щастя чи нещастя.

– Але ж якщо воно вже випало тобi на долю, чого ж тут не зрозумiти, щастя це чи нещастя?

– Оцього-то вам якраз i не зрозумiти!

– А менi не так незрозумiло, щастя це чи нещастя, як оцi твоi розмови.

Сонце хилилося на захiд. Тiнi, що падали на вулицю, зробилися трохи довшими. Тягнучи за собою довгi тiнi, запону проминули двi торговки з дiжечками на головi. В однiеi в руцi була квiтуча гiлка вишнi, певно – подарунок домашнiм.

– Кажуть, так було i з тiею жiнкою, що тепер на Захiдному ринку тримае крамницю з пряжею.

– Ось я й жду не дiждуся розповiдi, дiдусю!

Деякий час обидва мовчали.

Пiдмайстер, пощипуючи борiдку, байдужливо дивився на вулицю. На дорозi щось бiлiло, немов блискучi черепашки: мабуть, облетiлi пелюстки квiтiв iз тiеi самоi гiлки вишнi.

– Не розкажеш, га, дiдусю? – сонним голосом промовив пiдмайстер трохи згодом.

– Ну гаразд, так тому й бути, розкажу. Тiльки це буде розповiдь про те, що сталося давним-давно. Так от…

Із таким вступом старий гончар почав свою розповiдь.