Мигдаль для серця (збірник)

Тож i я таким буду!» – мiркувало воно. Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надiею йшло вперше шукати iжу. На худющю, зморену тваринку страшно було глянути: ii брудна шерсть мiсцями позлипалася i нагадувала колючки iжачка. Вона була хвора i хотiла iсти.

Кошеня пiдiйшло до смiтника. З маленьких груденят вирвався не мявкiт, а страшний хриплий рик. Уся звiрина на смiтнику оглянулась на нього i принишкла. Кошеня, мов у туманi, пiдiйшло до найбiльшого шматка м’яса i вгризлось у нього зубами.

Нiхто йому заважати не посмiв. Усiм було лячно. Маленьке кошеня зайняло рiвне мiсце на смiтнику.

Тепер воно вже не боялось нiкого. За ласий шматок iжi воно могло тепер перегризти горло навiть найстарiшому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з староi пачки, де й був його дiм, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кiгтi, виставляло гострi зуби i було схожим на дику кiшку. Його на смiтнику так i прозвали – Тигреня.

Але повертаючись увечерi додому, воно ставало знову маленьким та безпорадним.

Засинаючи, воно жалiбно нявкотiло, сумуючи за мамою та ii пестощами. Воно зрозумiло, що вижити зможе лише тодi, коли показуватиме своi гострi зуби та кiгтi. Собою кошеня могло бути лише на самотi.

Так минула холодна зима i почалася весна. Снiг розтанув. Прокинулася перша травичка. Кошеня вже вжилося у свою роль «тигреняти» i все важче йому було скинути цю маску, залишаючись наодинцi. Сьогоднi воно навiть образило маленьке собача, яке, як i воно колись, приблукало на iхнiй смiтник.

Та кошеня тепер було головним на смiтнику i не мало права когось жалiти. На душi було важко та гидко. Воно ранiше, нiж звичайно, повернулось у свою домiвку i тихо плакало.

Раптом кошеня почуло якiсь кроки. Виглянуло. По стежинi йшла маленька дiвчинка i щось наспiвувала. Вона була така гарна i мила, що кошеня забуло, що потрiбно втекти. А може, й не захотiло тiкати? Навпаки, вилiзло з-пiд пачки i дивилось на дiвча. Вона помiтила кошеня.

– Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона.

– Ти чие?

Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки i не ворухнулось. Тiкати!!! Та у голосi дiвчинки забринiли такi добрi нотки, що кошенятi раптом сильно захотiлось, щоб вона погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильнiше. І коли дiвчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще бiльше напружилось. Але не втiкло. Дiвчинка нiжно гладила маленьке тiльце, яке ще нiколи не знало ласки.