Дім, у котрому заблукав час

Якщо вдавати, що нiчого не сталося, можна було спокiйно прокинутися вiд сонячних променiв, випити звичну фiлiжанку мiцноi кави, що прожене залишки сну, одягнутись i пiти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняешся серед людей, бiльшiсть котрих так само, як i ти, вдають, що нiчого не змiнилося. Тi самi обличчя довкола, тi самi посмiшки й плiтки про фарбовану бiлявку з сусiдньоi кав’ярнi, яка кожного вечора повертаеться додому на новiй машинi з новим «кавалером». Та сама перерва на обiд, принесений з дому i дбайливо розкладений по лоточках, або ж вiдвiдини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немае кому дбайливо пакувати обiд у лоточки i нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розiгрiти у механiчний мiкрохвильовцi.

Та сама втома пiсля робочого дня i такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тiльки без часу, без батька, без Мири, нiби у вакуумi – без запахiв, без звукiв, без жодних вiдчуттiв.

Просто живи i не думай нi про що.

…Скло ii дiстаеш i б’еш на шматки,

роздаеш перехожим на вулицi, як справжне спасiння,

позбуваешся болю, закриваеш… уже не крихкий

твiй годинник внутрiшнiй ховаеться в тiнi,

й посмiхаються стрiлки, наче iм бiльше не йти,

наче хтось iм шепоче: «Стiйте, ви вiльнi…»

Хтось полагодив струни – вже грае вона,

лиш мелодiя iнша – тобi чужа й невiдома.

Їi танець складеться зi свiтла, не з битого скла,

очi граються з зорями й сонцем… не знають утоми,

тонка лiнiя, що вас роками вела,

стала каменем, криком – у тобi червоним…

Скло свое дiстаеш i б’еш на шматки

та закопуеш глибоко в землю, як справжне спасiння,

почуття присипаеш травою, щоб наступний чужий

не кричав так поспiшно: «Нарештi я вiльний!»

Коли осiнню знову захочеш у свiт цей прийти,

пам’ятай, що скло у землi не пускае корiння…

Богдан уже звик до вiршованих строф, якими Мира iнодi озивалася до нього.

От i цього разу спокiйно вислухав ii та попрошкував далi. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нiчого не змiнилося. Хоч вiдлiк часу зупинився, сонце так само вставало i сiдало – здаеться, день не зменшився нi на хвилю. Чинна влада намагалась припинити панiку, запровадивши штучний час. На телебаченнi поряд iз повторами серiалiв та футбольних матчiв з’явився спецiальний канал з великим пiсковим годинником, де кожна пiщинка прирiвнювалась до секунди, поряд миготiли цифри.