Дім, у котрому заблукав час

– Я не вигадувала, воно справдi кололо! – Таня перестала битися в iстерицi, зрозумiвши, що наразi все гаразд. – Я хочу iсти, мамо! Коли ми вже будемо iсти?

– Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собi поiсти, не маленька дiвчинка!..

– Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Менi не можна пiднiмати важке – у мене вени на ногах повилазили!

Катря за iнерцiею хотiла було кинутись годувати й доньку, але пiд суворим поглядом чоловiка мусила вертатися до кухнi. Вечiр аж нiяк не був ii улюбленим часом.

Вона бiльше любила тихi та спокiйнi ранки, коли чоловiк iз зятем iшли на роботу, нагодованi i вигулянi собаки вiдпочивали по своiх кутках, старi спали, хоч i хропли при цьому голоснiше за п’яних матросiв, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютерi, доки в школi карантин i батька вдома немае, а Таня дивилася бразильський серiал. Тодi Катрi було добре – можна розлягтися на широкому лiжку впоперек, i нiхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважае, обкластися шоколадним печивом, заварити пiвлiтрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у свiт пристрастей та млосних миттевостей разом з котримсь iз еротичних романiв, якi вона ховала у коробках з-пiд чобiт пiд лiжком. Це був час лише з нею i лише для неi… Але ось iз сусiдньоi кiмнати долiтали крики старих про туалет i снiдання, у Танi завершувався серiал, i вона термiново потребувала допомоги, бо в неi щось починало болiти, малий тягав за хвоста Рекса, i той його кусав, аж рев стояв по всiй хатi. Тодi Катерина невтiшно зiтхала, ховала книжку та печиво до наступного дня i бралася до своiх обов’язкiв. У такi моменти вона почувалася капiтаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обов’язково сяде на мiль чи зiткнеться з першим-лiпшим айсбергом.

– Катю, котра година? – верещала Софiя Онуфрiiвна.

– Чверть на шосту, мамо! – вiдгукувалась невiстка.

– То, може, мене хтось погодуе, чи я так i буду тут сидiти, допоки не здохну? – розпиналась бабця.

Катя несла каструлю з картоплею та накладала старiй у миску.

Ложку за ложкою згодовувала бабцi щойно приготовану страву i кидалась на кухню – посуду на всiх завжди не вистачало. Далi приносила поiсти i мовчазнiй Даринi Миколаiвнi – проти годування та не заперечувала, хоч i здавалось, що стара з вiком забула всi слова, того й мовчить завжди, нi «дякую» не скаже, нi «будь ласка». Але й не просить нiчого, що вже суттево полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини.