Дім, у котрому заблукав час

– Катю, котра година?! – рипучим голосом гаркнула Софiя Онуфрiiвна. Старенькiй було уже вiсiмдесят лiт, з яких п’ять вона практично нiчого не чула i не бачила, але постiйно справлялася, котра година.

– П’ятнадцять по шостiй, бабо! – гукнув iй у саме вухо Артемко.

– То е добре! Коли менi дадуть чого пожувати, га? Чи вирiшили замордувати бабу голодом? – стара бiсилась i пiдскакувала на високому стiльцi.

– Зараз, мамо! Уже несу! – Катерина пiдбiгла до свекрухи та поставила перед нею полумисок iз борщем.

 – Вiдкрийте-но рота!

Софiя Онуфрiiвна слухняно роззявила рота, повного на диво бiлих та мiцних зубiв, i, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.

– Борщ знову пересолений! – заявила, ретельно пережувавши i проковтнувши страву. – Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобi?

– Їжте, мамо, iжте! – мугикнув Остап Свиридович. – Поки дають, – додав пошепки. Катрин чоловiк уже давно в думках поховав обох старих i не мiг дочекатися, коли в iхнiй тiснiй квартирi стане трохи вiльнiше.

Нi, Остап Свиридович шанував матiр i тещу, як i належало доброму синовi-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софii Онуфрiiвни, яка постiйно його жувала, щоб вiдiгнати хвороби i старiсть.

Та часник – то ще було пiвбiди. Навiть часник не мiг перебити запаху сечi Дарини Миколаiвни, котра от уже рокiв десять ходила пiд себе. Тому Катря одягала iй пiдгузки, якi належало змiнювати тричi на день. І щоразу то було неабияке випробування – стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навiжена, варто було Катрi наблизитися до неi з пiдгузком.

– Мамо, у мене щось не так iз ребром! Подивись! – Танечка пiдвелася зi стiльця i з жахом узялася обмацувати свiй плаский живiт.

– Та все у тебе добре! – Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лiкар казав, що майже всi ii хвороби не в органiзмi, а в уявi. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собi щось вигадае.

– Мамо! – Таня розридалася. – У мене зламане ребро! Вiд нього вiдколовся шматок! Помацай! Воно менi коле! Я тепер помру!

Катерина знервовано пiдступила до доньки i провела рукою по ii сорочцi. Насупилась. Дiйсно, щось тверде i гостре. Задерла сорочку – а там до вивороту прилiпилася велика зачерствiла хлiбна крихта.

– Ось твое ребро! – показала доньцi. – Знатимеш тепер, як снiдати у лiжку! Хоч би посоромилась! Доросла дiвуля, а вигадуе казна-що!..