Дім, у котрому заблукав час

Не попрасувала дружина сорочку – отримала ляпас, щоб добре утовкмачила собi, що чоловiк ii не якийсь там столяр-муляр – мусить на роботу у всьому чистому та випрасуваному щодня приходити.

– Ось! – поставила на стiл тарiлку.

– Котра зараз? – спитав, наколюючи виделкою стiкаючий соком шматок м’яса.

– Чверть на шосту.

– Чверть на шосту – то добре. О сьомiй футбол! Будемо дивитись!

– Тату, в мене серiал! – iстерично скрикнула Танечка. – Вiд вашого футболу в мене голова болить!

– Нiчого! Пiдеш до iншоi кiмнати!

– Та вас i там чути! Тату, менi не можна нервуватися, лiкар казав!.

.

– То не нервуйся, хто тобi заважае! – статечно порадив батько. Вiн уже давно не переймався забаганками вiчно недужоi i плаксивоi доньки.

– Бабцю, давай побавимось! – Артемко вчепився у Катрину спiдницю. Блакитнi очi единого онука дивилися на неi янгольськи-благально.

– У що? – змилостивилася Катерина.

– У лiкаря, хiрурга! Ти ляжеш на пiдлогу, у тебе буде зараження кровi! А я буду тобi ампутувати ногу! – з азартом узявся пояснювати малий.

 – А потiм руку! І другу!

Катря отетерiла. І в кого тiльки вдався iхнiй Артемко?

– Котра година? – знову зарепетувала Софiя Онуфрiiвна.

– Чверть на шосту, мамо! – обiзвалася Катерина.

– То вже стiльки часу минуло, як ми за стiл сiли, а ти мене навiть не починала годувати! Ото невдячна! Я ii народжувала, виховувала, щоб вона мене голодом мордувала! Ах ти ж чортова дочка!..

Насправдi Софiя Онуфрiiвна пiвстолiття тому народжувала Остапа Свиридовича, а Катрi уже понад три десятки рокiв, як доводилася свекрухою (ii матiр’ю була мовчазна Дарина Миколаiвна), але нiхто в химернiй сiмейцi уже цим не переймався, матерями Катря кликала обох старих.

– Зараз принесу, мамо! – як завжди, гукнула роздратованiй бабусi i глянула на онука, що досi тримався за подiл ii спiдницi. – Побався поки з Рексом, Артемку, тiльки не кусайте одне одного, заради Бога! – вiдчепила малого вiд спiдницi i знову на кухню.

Сперлась на стiну, видихнула повiтря крiзь зцiпленi зуби.

Вiд постiйних крикiв болiла голова, нестерпно хотiлося тишi. Вiдсунула синi фiранки i вiдчинила вiкно – в кухнi не було чим дихати. Небо виявилось чорнющим, наче от-от розпочнеться страшна буря.

– Так швидко темнiе. Дивно, зараз лише чверть на шосту… Що ж це з погодою коiться? – сказала сама до себе i потягнула носом – десь поряд запахло горiлим. – Ой, лишенько!..

Рiдини у макаронах майже не залишилось, вони почали пiдсмажуватися просто в каструлi.