Батяр з Клепарова

Їi виступ того вечора пройшов на диво рiвно й чисто, i навiть мав успiх у публiки. Виходило так, що той Северинiв провал, за iронiею долi, посприяв кар’ерi вiдомоi спiвачки i вона мала ще декiлька доволi непоганих концертiв у «Брiстолi» та в iнших розважальних закладах Львова. Таким чином, ii «успiшнi» виступи вiдтягували час. Це було надзвичайно на руку пану Зарембському, який наполегливо вирiшував проблему пошуку нових виконавцiв. І пан Зарембський уже встиг вiдмiтити цей момент.

У коридорi за сценою на Северина чекав стурбований, переляканий кельнер.

– Пан Зарембський бажае негайно бачити вас у своему кабiнетi!

Северин, знесилений i спустошений, поплентався до кабiнету пана Зарембського. Директор мовчки вiдрахував йому виплату за «виступ». Дивно, але вiн розрахувався з Северином сповна, виплативши усю суму, про яку вони домовлялися, i промовив:

– Вбрання i взуття негайно повернути в салон пана Казiмежа! І щоби я вас тут бiльше не бачив! До побачення! У мене сьогоднi ще дуже багато роботи!

Северин без жодного слова згрiб зi стола власника «Брiстоля» всi грошi i мовчки, навiть не попрощавшись з паном Зарембським, повiльно вийшов з його кабiнету.

Вiн понуро крокував коридорами «Брiстоля» до виходу. За стiнами, у залi ресторану лунала музика, чутно було, як грае чудовий оркестр, а вiдома спiвачка натхненно виводила своi куплети. Та всi цi звуки доносилися до нього вже з минулого життя.

– Прошу пана! – почулося за його спиною.

Северин спинився.

До нього пiдiйшов добре вбраний, доглянутий муровий хлоп з округлою, лисуватою головою на крутих плечах, з лагiдним, зичливим поглядом банькатих блакитних очей.

– Северин Бабiй? – звернувся до нього украiнською мовою, що вiдразу ж насторожило Северина. – А я називаюся Зеновiй Смага, Зеник – по-простому, по-нашому.

Щось, десь, колись Северин уже чув про того Зеника Смагу, але особисто не був з ним знайомий.

– Дуже хотiв би з вами познайомитися! – продовжував Зеник.

Хоча Северин у ту хвилину не мав нi настрою, нi жодних бажань, та все ж не вiдхилив знайомство з тим Зеником i байдуже буркнув:

– Та добре.

Десь, приблизно через пiвроку, буденний, непримiтний i в «Лябiринтi» нiким, крiм самого Северина, не помiчений, але доволi несподiваний випадок раптово пiднiс його як у власних очах, так i на недосяжну висоту серед львiвських спiвакiв.