Батяр з Клепарова

Перехиливши кiлька чарок доброго коньяку, вiн зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своiх знаменитих боргiв, вицофався нарештi, старий пердун, з фiнансовоi скрути, коли може собi дозволити пригощати публiку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».

Перед тим як закуняти, вiн майже годину спостерiгав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарiвну незнайомку, яку помiтив уже давно. Уперше зауважив ii, коли у дуже доброму гуморi i вiдповiдному градусi шпарив на всю губу батярських пiсеньок, аж уся зала пiдтримувала його п’яним хором.

В ту мить крiзь тьмяний серпанок вiн натрапив поглядом на цiкаву незнайомку в коштовному i звабливому вбраннi, яка незворушно вмостилася на стiльцi, закинувши ногу на ногу. Опершись лiктями на край столика, вклала нiжне пiдборiддя на зiгнутi зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очi i майже пiвобличчя ховалися пiд широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрiвши таке, Северин вiдчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбiльше його зачепили витонченi, неймовiрно чуттевi губи незнайомки…

Та треба було догравати на сценi свою батярську роль, доспiвувати останнiй куплет. А незнайомка зникала щоразу непомiтно, так само як i з’являлася. Своiм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всi його думки й бажання, вся його уява були заполоненi мiстичним для нього образом невловимоi незнайомки, яка так несподiвано замешкала у його душi та помислах.

Але й в iншi днi, коли надворi дощило, коли було зимно та слякiтно на вулицях i публiки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумнi думки i душу опановував тужливий настрiй, коли Северин виконував лише лiричнi пiснi, вона з’являлася теж.

І хоч як не намагався Северин розгледiти ii у натовпi перед своiм виступом, то все було намарне.

У нових, розкiшних сукнях ця таемнича панна виникала несподiвано серед публiки i завжди вибирала недостатньо освiтлений столик, залишаючись лише тiнню. А густi хвилi туману з вулицi та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи ii силует, лише поглиблювали вiдчуття мiстичноi з’яви чарiвноi панни.

Ця загадка незнайомки дедалi дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пiсня у його виконаннi добiгала фiналу, як вона несподiвано пiдводилася i, не озираючись, повiльно i грацiйно оминаючи столики, зникала у темрявi коридору.

Северин не мав права уривати на пiвсловi пiсню, не мiг, не уклонившись публiцi, полишити сцену.