Батяр з Клепарова

Батяр з Клепарова

Андрiй Аркан

Андрiй Аркан (справжне прiзвище Тимчишин; нар. 1964 р.) – украiнський режисер, сценарист, актор, дипломант (2011) та лауреат (2013) мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова». З 2008 року i до сьогоднi – засновник i керiвник громадськоi органiзацii «Кiновiзiя». Мешкае у Львовi.

Львiвського батяра Северина Бабiя i Марту Брук, дочку вiдомого в мiстi психотерапевта, наприкiнцi 30-х рокiв поеднало захоплення джазом та модними естрадними ритмами. Саме пiсля одного з концертiв розпочинаеться чарiвна iсторiя iхнього кохання з карколомними пригодами у вирi апокалiптичноi доби.

Львiв передвоенний та перших рокiв Другоi свiтовоi вiйни… Кому належало це дивовижне мiсто? Польщi? Радянським, а згодом i нiмецьким окупантам?… Насамперед Львiв завжди належав батярам. Попри будь-якi злигоднi й жахiття часу, вони нiколи не втрачали людськоi подоби та гiдностi. Бо правдивий батяр дуже добре знае, що таке справжня, всеперемагаюча любов, яка сильнiша вiд самоi смертi…

Андрiй Аркан

Батяр з Клепарова

роман-фантазiя в стилi ар-деко

Вiн гуляв i вбивав по-королiвськи.

А королева була така прекрасна…

    Емiль Золя

1

У безконечнiй тишi безмежного Всесвiту згасали останнi акорди. Оркестр завершив трiумфальне прем’ерне виконання джазовоi композицii. Мелянхолiйна i така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у ii видимому й невидимому просторi, який мерехтiв у пасмах легкого туману вiд гарячих потокiв потужного освiтлення, людського тепла, папiросного диму та випарiв з кухнi.

Тут не обiйшлося й без хитромудрих фокусiв пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вмiло поеднати магiю музики з магiею свiтла.

У такi нетривкi митi щастя, яке пронизувало аж до слiз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постiйним вiдвiдувачам цього знаного на пiв-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грiшну Землю, нiколи бiльше не повертатися до ii вiчних проблем, до думок i балачок про грошi, злиднi i хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постiйних репортажiв та розмов про нову, велику вiйну…

Труба Енвера Булфара в загальному звучаннi всього оркестру не розчарувала i нiкого не лишила байдужим.

То було несамовите переживання чогось незвiданого, чогось, що нiяк не передаеться словами. І, як ознака доброго дива музики, пiсля завмирання останньоi ноти ще довго тиша панувала у просторi.