Свята Марійка

Інститут вона таки закiнчила, ще й з вiдзнакою! Аж тут – ставлять ii завiдуючою дитсадочка…

– Це ж така вiдповiдальнiсть! – дивуеться Нiна.

– Ви б бачили очi Вiталiка, коли вiн про мое пiдвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч i покине – менi не страшно.

– І що, ти…

– Та нi, нiчого такого не думайте, важкi часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаете, якось я замислилась i зрозумiла: в тому, що мiй чоловiк загуляв, я таки й справдi була трохи винна.

Ми з колегами на роботi говорили… Мiй Вiталька не найгiрший. І батько дiтям. Ви знаете, а вiдколи ми тут живемо, його як пiдмiнили: усе додому несе, iз дiвчатками щовечора гуляе, купуе менi квiти.

– То ти Вiталiка зовсiм-зовсiм пробачила?

– Пробачила i геть усе чисто забула!

– Я за тебе дуже рада!

І все в Надежди i Вiталiка тепер дуже добре. Дiвчат своiх вони повiддавали замiж, у цьому роцi вже й дiждалися онучка.

Живуть i радiють життю. А про те, що було помiж ними колись у молодостi, не згадують.

Червоне плаття

Немае таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всi iншi живуть так само.

    Лев Толстой. «Анна Каренiна»

Ще маленькою Маланка якось намрiяла собi червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квiтками, iз золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотiла.

– Куди в селi тобi те плаття? – журилась ii мати. – Чи до городу в ньому пiдеш? Може, до корiв одягнеш?

– Ну купiть… Купiть менi! – канючить.

– Таке нiде й не продаеться, от хiба як виростеш, сама пошиеш та вишиеш, то будеш мати.

– Отаке вигадала! – так само й батько.

Тiльки старший брат утiшив малу Маланку:

– Я колись тобi куплю те плаття!

Та й забулося.

Пiдросла.

Оце ж нiчого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квiти з паперу, голубкiв iз соломи, лялечок iз клоччя, з гiлок кружечкiв i вiночкiв iз сухоi трави та колоскiв плести – мамо рiдна!

Як прибирають, було, молодицi, хату до Великодня чи до Рiздва, чи на яке iнше свято – а хоч i весiлля! – то непримiнно йдуть i бiжать до Маланки.

– Маланочко, голубко, на ось тобi такi й отакi кольори, вирiж менi на гiльце чотири квiтки.

– Голубкiв до образiв, будь ласка, доню, нехай я хоч у останнiй свiй Великдень намилуюсь!

– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобi на увесь вiк вдячна буду.