Свята Марійка

– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!

– Як наробилась, то лягай спати!

– Нiч довга, висплюсь!

І бiжить Маланка геть iз дому. Закинула навiть вишивання, уже не в’яже та не плете квiток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.

Аж тут приiздить брат.

– То що, сестричко, iдемо до мiста, збирайся!

– Куди?… Не хочу я вчитися…

– А це ж чому?

– Бо я… бо я скоро пiду замiж.

Мати з батьком були радi. А що iм? Самi усе життя землероби, трудяги, темнi колгоспники, то хiба й дiтям iншого треба? Для чого дитину кудись вiд себе вiдсилати? Та ще й дочку! Хiба ж не на те ii плекали i ростили, щоб була бiля них – i розрада, й допомога.

Щоб робила, як усi люди, бо там, у мiстi, без батькiвського ока, гляди, ще розледащiе, а тодi сором i обмова. Нi, таки вийшло на добре для батькiв, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько бiля них.

– Слава Богу! – радiе мати.

Але брат iншоi думки, аж на виду потемнiв, зробився хмурий.

– Хто вiн?! Кажи, як його звати! – приступае до Маланки, боiться, мабуть, що обманути може хлопець.

 – Чому ще iз сватами у хатi не був, а ти вже кажеш про весiлля?

– Та це… Це ж Павло, ти знаеш, вiн трактористом у сусiдньому селi робить.

– І оце ти хочеш йти замiж за тракториста?! Тьху! Не буде нiякого весiлля!

– Сину… – спиняе мати.

– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, i пiде за тракториста замiж?! Нi, нiзащо!

– Та яке там добро, у тому мiстi? – ще хоче збити батько.

– О, тату, не кажiть, як ви не були й самi не бачили! Люди у мiстi живуть, а у селi – тiльки животiють. Немае нiякого в селi добра, тiльки робота й робота, i бiльш нiчого. А Маланка мае талант, не дам iй життя занапастити!

Син дорослий – батьки тiльки зiтхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зiрве iз себе хустку, пхае до рота, щоб не ридати, та труситься уся i стогне.

– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у мiсто!

– Не поiду, хоч рiжте мене… я важка, у мене буде дитина…

– Он як?!

І так-таки зосталася Маланка бiля батькiв, у селi, вийшла замiж.

А що мав брат вдiяти, як дитина? Та тiльки народилася маленька Настя, минуло ледве два мiсяцi, й Маланка мусила виходити на роботу, вiн нагадав про свое:

– Вступатимеш хоч до педагогiчного, на заочне! – навiдався весною. – Бери атестата, та й поiдемо.

– Ой, не можу, мене чоловiк не вiдпустить, – вiдмахуеться Маланка.