Свята Марійка

Почула про те мати Маланчина, сказала синовi.

Аж тут, мов грiм iз неба! – втекла Маланка! Розлучилась iз чоловiком, взяла дiтей i повiялася кудись iз села. Куди – нiхто й не знае…

– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дiтей бере на себе!

– А то вони не на нiй були!

– Павло який-не-який, таки батько.

– Ото тiльки й назва була, що батько.

– Як такий батько… – казали люди.

І як то сталося?

Було iй уже за тридцять, приiхав якось брат до села та й привiз iз собою друга, привiв до Маланки в гостi.

Сидять вони, розмовляють. Гiсть розказуе, що вiн вдiвець, був на вiйнi, а тепер мае свое житло в столицi, купив ось машину, що вiн художник, готуе виставку, продае картини, а ще – скоро iде за кордон, i дивиться на Маланку, на стiни в рушниках, на вишитi картини, голубiв.

– Це ви все вишивали? – питае у Маланки.

– Я…

– У твоеi сестри надзвичайний талант! – каже до брата гiсть, а тодi до Маланки: – А можна я поцiлую вашi руки?

Павло, як завжди, на роботi, прийшов за пiвнiч.

Вiн i не побачив, що в хатi були гостi, Маланка не сказала – хiба цiкаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.

А брат iз гостем прийшли й наступного дня…

І сталась перемiна!

Маланка, дарма що мати чотирьох дiтей, за сiльськими мiрками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрiвняла плечi та й заходилася вишивати собi червоне плаття.

– І куди тобi такий колiр? – то нiколи не звертав уваги на те, що вона там мудруе, а то враз став уважним Павло.

 – Краще б пошила собi сiреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дiвка, де вже тобi, он на продiлi волосся сиве.

– Я матерiю порiзала… – каже йому Маланка.

– Ну, як порiзала, то шкода викинутих грошей, ший. Тiльки ж будеш посмiховиськом ходити.

А Маланка наступного дня поiхала iз братом до мiста, постриглась, гарно завила волосся.

– Давай я накрашу тобi ще й нiгтi? – каже братова жiнка.

– То й накрась.

Приiхала Маланка вiд брата, увiйшла до хати, i якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.

– Ти дивись менi, часом не той… – пригрозив.

А Маланка вишивае. Спочатку увесь подiл розшила синiми квiтками, потiм подумала i подобавляла помiж пелюсток жовтих прутикiв, помережила рукава. Як пiшла на останнiй дзвоник у тому червоному платтi до школи, усе село зглядалось.

– А хто то такий? – перепитували одна в одноi старi баби, бо недобачали.