Свята Марійка

– Диви, по нашiй дорозi i цокае пiдборами!

За тиждень Маланка зiбрала речi, поiхала iз села i бiльше не вернулась.

– Це… Павле, той… Написала твоя жiнка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.

– Як я ii, сучку, знайду, розiрву навпiл!!! – чоловiк рвав на собi волосся.

Минуло чимало часу.

Впiзнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платтi, вишитому синiми квiтками.

– Бачила ii, як ось тебе, – розказувала одна жiнка iз села, що iздила аж до Москви по придане своiй доньцi на весiлля.

 – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоiть у магазинi! Правда, то й не магазин, а така собi якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платтi! Я трохи ближче пiдiйшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упiзнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змiнилась.

– То, може, то й не Маланка була, може, ти обiзналась?

– Нi, не обiзналась: уся кiмната в ii рушниках, у квiтках Маланчиних, хiба я не впiзнаю? А зi стелi – пара голубiв звисае, тiльки вона таких вмiла вирiзати! А ще – те червоне плаття на нiй, а на шиi – золоте намисто!

– То чого ж ти не пiдiйшла до нашоi Маланки, не поздоровкалась, нiчого не спитала?

– А хiба б я посмiла? – зiтхнула жiнка, Маланчина колись подруга.

 – Там усi так гарно вдягнутi, чоловiки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платтi!

Горiлка з медом

Всi закоханi й вiдданi жiнки марять про утаемничену самотнiсть, про життя перлини на морському днi…

    Оноре де Бальзак.

«Розкiш та убогiсть куртизанок»

Оленка таки була замрiяна. Як надумала в дитинствi, що стане вчителькою, то так i вийшло.

У школi вчилась – так старалась!

По закiнченнi сама поiхала до мiста i там вступила до iнституту.

Батьки в Оленки не багатi, але й не бiднi – як усi в селi. Садили город, тримали корову, качки i свинi. То Оленка з дитинства до працi звикла.

І вирiшила, що пiсля навчання в село вернеться та й буде жити.

До iнституту Оленка нiкого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танцi не ходила, на гульки теж – постiйно вчилась. Та ще й така була собi – недоторкана й строга. У школi як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щiчку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачiпати.

А в iнститутi… Хоч i пора iй прийшла на дiвування, але вона все, знай, учиться.

А жила Оленка в гуртожитку.