Свята Марійка

Дiвчат багато, це ж майбутнi вчительки були, а хлопцiв жменька. На спiльнiй кухнi варять студентки iсти, пахощi по поверху розлетiлись – а хлопцi тут як тут. Дiвчата iх пожалiють, запрошують до кiмнати, вгощають, дiляться харчами. І хлопцi вiльно почувались, зачiпалили дiвчат, жартували, лiзли цiлуватись, то одну, то другу обирали. Такi тодi були порядки, такi i досi.

Але Оленцi до того геть було байдуже, iй одна наука в головi.

– Та ти геть якась сiльська й забита, – якось кажуть iй дiвчата.

 – Чого ти ото зиркаеш так сердито, не посмiхнешся нiколи, як хлопцi у нас гостюють? Ти знаеш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?

– Нехай собi, – зiтхне Оленка. – І що в тiм поганого? Не дуже менi iх торкання й треба!

Але минув рiк, минув другий…

Якось у коридорi Оленка зустрiла хлопця, Москалюка Івана. Була осiнь, студенти тiльки-тiльки повернулися iз канiкул на навчання. Нiколи ранiше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – i не впiзнала! Чи то вiн так за лiто вирiс i змужнiв, чи то вона сама здрiбнiла.

Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, i тiльки по зачiсцi та жестах змогла вона у тому красенi впiзнати свого однокурсника.

– Привiт, Оленко! – вiн ще й посмiхнувся.

– Привiт… – Оленка не стрималася й озирнулась.

І вiн озирнувся теж! Пiдморгнув Оленцi, махнув рукою, пiшов.

Повернулася Оленка того дня пiсля занять до кiмнати сама не своя, збентежена.

То ранiше зготуе щось iсти та й сiдае за книги.

А це… Уже й дiвчата з пар прибiгли, щебечуть, переповiдають новини. А Оленка все сидить i сидить, дивиться у вiкно.

– Ти будеш iз нами iсти? – уже як гукнула котрась, тодi аж Оленка схаменулась.

– О, а ви вже вдома? – сидiла, мов у снi.

– Та вже давно! Ти що це, не захворiла, бува?

– Та нi…

І сон у той день не йшов Оленцi. Встала дуже рано, бо ж iзвечора знання нiяк у голову не лiзли. Увiмкнула Оленка лампу, вiдкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя iй ввижаеться, та й усе.

Дуже сподобався Іван Оленцi. Почала вона вiд того дня слiдкувати за ним очима. Де вiн iде – то аж наче свiтлiшае у тому мiсцi, iй так здаеться. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла i змарнiла. Але нiкому не зiзнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батьковi слова про те, що дiвчина повинна берегти свою честь аж до весiлля, а якщо i зустрiчатися з кимось, то тiльки з майбутнiм чоловiком.