Свята Марійка

А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помiчала, як Іван жартував iз дiвчатами, як займав котрусь iз них. До неi, здавалося, був байдужий.

Вона вже добре розумiла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неi увагу.

І от одного разу…

Весна в тому роцi прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижнi. Хоч i березень, а в лiсi, казали, з-пiд трави пробивалися пролiски й пiдснiжники.

Оленка на вихiднi зiбралася додому.

– Та нiчого, – сказала вона дiвчатам, – поiду в обiд! Удома нiякоi роботи ще немае, то яка там рiзниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!

За годину до вiдправлення Оленка стояла на автобуснiй станцii. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю i милувалась погожим днем. Аж раптом помiтила Івана!

– Привiт, Оленко, – вiн пiдiйшов, посмiхнувся. – Додому iдеш?

– Так… А ти?

– Я теж! Але менi ще цiлу годину тут чекати!

– І менi…

– Ну чому я так рано приперся на автостанцiю сьогоднi, сам не знаю, – Іван був роздратований.

– Зате не запiзнишся, як я, – зiтхнула Оленка. – Мала б уже бути вдома, а так… Ось, думаю, краще почекаю.

– Слухай, а для чого марно витрачати час? – враз стрепенувся Іван. – Он стоiть автобус по мiсту, кiнцева його зупинка бiля лiсу. Знаеш що, Оленко, а давай разом iз тобою гайнемо в лiс? Нарвемо там пiдснiжникiв, прогуляемось?

– Нi, я боюся, щоб знову не запiзнитись на автобус, – завагалася Оленка, але в глибинi душi вона дуже хотiла, щоб Іван ще раз попросив, i вона б уже не вiдмовила.

– Давай сюди свою сумку, – наче почув ii думки Іван, – я вiднесу до камери сховку, не будемо ж ми iз сумками бродити лiсом? А на автобус ти не спiзнишся, у мене е годинник. Їхати до лiсу хвилин десять, i назад так само, а там пiвгодини проведемо. Зате ж нарвемо пiдснiжникiв!

І не чекаючи вiд неi згоди, узяв Оленчину сумку та й понiс.

Коли Іван в автобусi сiв поряд, Оленка мало не зомлiла вiд щастя. Та й взагалi: хiба не чудом було це ii спiзнення, майбутня прогулянка!

Лiс обвiяв iх пахощами прiлого листя, пiд ногами розстелявся м’який i вологий килим iз торiшньоi трави i тендiтних квiтiв.

– Ось, це тобi! – Іван швидесенько насмикав бiлоголових пiдснiжникiв просто бiля стежки i простягнув iх Оленцi.

– Дякую… – вона аж зашарiлась.