Свята Марійка

Ти особлива, Оленко, i тому я тебе люблю. Випий зi мною трiшки, i тодi ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо… Бо з тобою важко. Ну невже ти менi не довiряеш?

Іван говорив i говорив. Для Оленки його слова текли, як рiчка.

Вона таки пiддалась на вмовляння i випила ще й другу чарку, знову заiла медом.

Опам’яталася тiльки тодi, коли уже лежала на лiжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти iз себе штани.

– Що це?… Чому так?… – запручалася Оленка.

– Е, нi, тепер ти вiд мене не втечеш, – п’яно засмiявся Іван.

 – Я все врахував: дверi на замку, ключ надiйно схований, i ми з тобою на п’ятому поверсi!

– Ах, так! – Оленка вмить протверезiла. Вона без зусиль вiдiпхнула вiд себе п’яного Івана й кинулася бiгти до вiкна. Вiн ще не встиг пiдвестися, а вона уже вистрибнула на пiдвiконня, вхопилася руками за ручку, навстiж вiдкрила вiконнi рами…

– Що ти робиш? Спинись, ти, навiжена! – став пiдводитись Іван.

– Якщо ти хоч крок зробиш у мiй бiк, то я викинусь iз вiкна! І моя смерть буде на твоiй совiстi! – закричала Оленка.

– Оце так? – Іван округлив очi. – Нiколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з п’ятого поверху, щоб убитись! Через що?!

– Не вiриш? А я стрибну! – Оленка босими ногами стояла на пiдвiконнi. – Слухай мене: ти зараз устанеш i вiдiмкнеш дверi, а тодi кинеш у мiй бiк одяг, а сам ляжеш на лiжко й укриешся iз головою, а я пiду, ти чув? Бо iнакше…

– Та добре, добре, – усмiхнувся Іван.

 – Оце ще менi актриса! Та не потрiбна ти менi, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаеш скiльки?

Оленка вибiгла з кiмнати, захлинаючись слiзьми. Вона ще проплакала потiм всю нiч i день, а разом зi слiзьми й виплакала, мабуть, свое кохання до Івана.

Тепер боялася потрапити йому на очi, при зустрiчi обминала стороною.

Пройшов час, все забулось. Оленка закiнчила iнститут, поiхала на роботу. Правда, направили ii працювати не в свое село, а в чуже. Але зустрiла вона там гарного хлопця собi до пари, вийшла замiж, народила дiтей.

Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що вiн теж одружений, ще живе й працюе у сусiдньому селi.

Аж якось раптом зустрiла його на автобуснiй зупинцi. Вони разом чекали на автобус, поряд нiкого не було, то й мусили поговорити.

– Як живеш, Оленко? – першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як i двадцять рокiв тому. Хiба трiшки сивини у волоссi, але то тiльки додавало йому шарму.