Свята Марійка

– У мене все гаразд, а ти як? – вiдповiла банальнiстю на стандартне запитання. І у ii душi нiчого не сколихнулось – там навiть слiду не зосталося вiд першого кохання.

– Це ж твое село? Маеш тут дiм?

– Та я он поряд живу, бiля школи, – Оленка ще й показала рукою на свою хату. Вiн уважно подивився.

– Ти ж пам’ятаеш той вечiр i мед з горiлкою?

– Пам’ятаю, – посмiхнулась.

– А я… Я взагалi-то нiкуди не спiшу, – враз пожвавiшав Іван. – Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собi, згадаемо минуле. Бо ж ми так давно не бачились.

А ти… Ти ж знаеш, що завжди менi подобалась? Ще й досi…

– Ну, взагалi-то я планую поiхати до району.

– Невже iще боiшся залишатись зi мною наодинцi? Ми ж дорослi люди!

– Та нi, Іване, – усмiхнулася Оленка. – Рiч у тiм, що так уже виходить: у мене вдома немае чаю, а е хiба що мед, горiлка. Але то небезпечне пригощання.

– Пам’ятаю, – посмiхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.

– І ти, я бачу, не змiнився.

В цей час пiдiйшов автобус, вiдчинились дверi.

Іван скочив на пiднiжку, розвернувся, щоб подати Оленцi руку, але жiнка швидкою ходою йшла вiд зупинки геть.

А вона те заслужила?

У самому термiнi «виховання дiтей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немае.

    Дмитро Потапенко. Журнал «Краiна»

Неля Трохимiвна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очi на стежцi бiля ii хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закiнчувала школу, матерi дорослих синiв мрiяли про неi як невiстку.

І, може, таки якомусь i дiсталася б. Бо не пiшла Неля Трохимiвна вiдразу ж пiсля школи вчитися, хоч i була круглою вiдмiнницею, вирiшила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неi, навiть не сумнiвалася. Бо ж колись, в Радянському Союзi, нi дня не минало без «трудовоi пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своiх учителiв i вiрила iм так, як вiрять у Бога. Навiть матерi так не довiряла Неля Трохимiвна, як школi.

Мати ii була маленька хвороблива жiнка, батько загинув десь на фронтi, то все господарство було лиш на жiночих плечах.

– Мамо, – було, утiшае матiр Неля. – Ви не журiться, я вiд вас нiкуди не поiду, буду тiльки поряд.

– Не говори так, тобi треба вчитися, – вiдмовляе мати.

– То й вивчуся.

– А що iз своiм учiнням будеш в селi робити?

– Як це що? Пiду в колгосп, як i ви.

– В колгосп? На таку каторгу? Нiзащо! Не для того я тебе ростила.