40 днів Муса-Дага

Габрiель упiзнав цю вiчну шкiряну торбу, в якiй поряд iз липким пластирем, термометром, набором хiрургiчних iнструментiв i нiмецьким медичним довiдником 1875 року лежали допотопнi акушерськi щипцi. Вигляд цiеi лiкарськоi торби вiдбив у Габрiеля бажання дiлитися враженнями вiд своеi поiздки в Антiохiю.

– Нiчого особливого, – недбало вiдповiв вiн.

Алтунi надягнув свiй лiхтар на пояс i застебнув пряжку.

– Менi разiв сiм у життi доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати iз нас податок, який стягуеться щоразу при обмiнi паспорта.

Справа вiдома. Але вiд мене вони бiльше нiчого не отримають. У цьому свiтi новий паспорт менi вже не знадобиться…

І з властивою йому рiзкiстю додав:

– Та й ранiше не можна сказати, щоб вiн особливо був менi потрiбен. Бо я за сорок рокiв жодного разу звiдси так i не виiжджав.

Багратян озирнувся на дверi.

– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?

– Терпимо? – лiкар нiби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маете, що таке терпiння.

Ви виросли в iнший час.

Але Габрiель повторив:

– Що ми за народ?

– Ти, милий хлопчику, все життя провiв в Європi. І я б мiг, якби залишився тодi у Вiднi! Це моя велика бiда, що я не залишився у Вiднi. З мене була б користь. Та ось бачиш, дiд твiй був такий же дивак, як i твiй брат, вiдiрвався вiд людей i про те, що робиться в свiтi, по iнший бiк гори, знати не бажав… Я дав йому пiдписку, що повернуся. Це мое велике нещастя. Вже краще б вiн нiкуди мене не посилав…

– Заборонено ж вiчно жити чужим серед чужих.

Парижанин Габрiель сам здивувався своiм словам. Алтунi хрипко засмiявся:

– А що, тут жити можна?! В мiсцi, де нас завжди пiдстерiгае невiдомiсть? Тобi, либонь, у мрiях усе уявлялося iнакше.

У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей пiдготувати». Алтунi, проте, поклав свою торбу назад на крiсло.

– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогоднi витягуеш з мене всi цi старi iсторii. Я медик i нiколи особливо твердо не вiрив у Бога.

І тому, мабуть, колись я частенько вступав iз ним у суперечку. Можна бути росiянином, турком i бозна-ким, але вiрменом бути неможливо. Бути вiрменом – рiч неможлива…

Схаменувшись, вiн вiдступив вiд прiрви, на краю якоi опинився:

– Досить! Облишмо цю тему! Я лiкар! Медик. Все iнше мене не стосуеться. Тiльки-но мене викликали до породiллi. Вiрменськi дiти, бач, неодмiнно мають прийти на свiт. Шаленство якесь!

Вiн сердито схопив свою торбу.