40 днів Муса-Дага

Цiлий i неушкоджений i в повному здоров’i був, мабуть, лише танцюрист iз соняшником.

Через майдан до церкви бiг лiтнiй чоловiк. Його, либонь, викликали з роботи, бо вiн навiть не встиг зняти синiй робочий фартух. Стефан упiзнав майстра Товмасяна, котрий керував ремонтними роботами на iхнiй вiллi. З цiкавостi хлопчик часто навiдувався до майстрiв на роботi, i тодi Товмасян iз гордiстю розповiдав йому про свого сина Арама, видатного чоловiка в Зейтунi, тамтешнього священика i директора притулку для сирiт. «Той, хто на сходах, мабуть, i е його син», – здогадався Багратян-молодший.

Старий Товмасян iз безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрiвникiв. Пастор Арам насилу вiдвiв порожнiй погляд вiд якоiсь невидимоi далечiнi, з удаваною легкiстю зiстрибнув i спробував бадьоро усмiхнутися, нiби нiчого особливого й не сталося. Встали зi своiх мiсць i жiнки, iм також це коштувало великих зусиль. Молодшiй заважала зламана рука, а дружина священика була вагiтна. І тiльки дiвчинка в смугастому халатi залишилася сидiти, пiдозрiло та пильно розглядаючи своiх товаришiв по нещастю.

З перших зойкiв, сумних запитань i вiдповiдей нiчого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обiйняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутницi чоловiка мовчали. Але тут по натовпу пробiг електричний струм, вiн вiдгукнувся зiтханням, стогонами та плачем. Тiльки переслiдуванi, пригнобленi народи – такi хорошi провiдники страждання. Бiль одного подiляють усi. Тут, у церквi Йогонолука, триста дiтей одного народу були охопленi единим, спiльним горем, про причини якого вони ще не встигли дiзнатися.

Навiть Габрiель, приiжджий парижанин, громадянин свiту, що давно вже здолав у собi владу роду, навiть вiн ледве впорався з чимось, вiд чого перехоплювало подих. Габрiель непомiтно зиркнув на сина. З обличчя чемпiона зi стрiльби зникли всi барви. Жульетта злякалася б, але не тiльки блiдостi та виразу здивованого жаху на обличчi хлопчика.

Вона злякалася б i того, що Стефан став таким схожим на вiрменина.

Незабаром на церковному майданi з’явилися один за одним доктор Алтунi з дружиною Антарам, обидва вчителi, за котрими послали в школу, i нарештi Тер-Айказун, що повернувся з Бiтiаса, куди iздив верхи на своему вiслючку. Вардапет гукнув турецькою заптiю Алi Назiфу, щоб той нiкого не впускав до церкви. Потiм парох завiв родину Товмасянiв i сирiтку в храм.