40 днів Муса-Дага

Каймакам зiзнався спiвбесiднику, що плекае найгарячiшi дружнi почуття до вiрменiв. Чауш же настiйно просив спiврозмовника не перестаратися в своiй ласцi: всi народи мають недолiки, мають iх i вiрмени. Їм ще потрiбно заслугами перед вiтчизною виправдати визнання.

– А якi ж часописи читае мухтар, щоб отримувати правдивi звiстки про стан справ?

– Тiльки «Танiн», офiцiйну газету, орган уряду, – вiдповiдав Чауш. – Що ж стосуеться правди, то ми живемо у часи такоi нищiвноi свiтовоi вiйни, що правда зараз всюди стала забороненою зброею.

Не знаючи вже, як зарадити справi, каймакам став просто чехвостити «Іттiхат». Це, мовляв, влада за лаштунками влади. Ймовiрно, це навiть було сказано вiд щирого серця. Назарет Чауш перелякався:

– Це – великi люди, а великi люди бажають тiльки добра.

Каймакам збагнув, що потрапив у халепу, i розлютився:

– А Енвер-паша? Що ти думаеш про Енвера, мухтаре?

– Енвер-паша – найбiльший полководець нашого часу. Та тiльки я в цьому нiчого не тямлю, ефендi.

Але каймакам не вгамовувався i мало не слiзно благав Чауша:

– Будь вiдвертий зi мною, мухтаре! Чи знаеш ти, що росiяни наступають?

– Що ви таке кажете, ефендi? Я цьому не вiрю. Преса про це не пише.

– А я ось тобi кажу. Будь вiдвертiшим зi мною, мухтаре. Хiба це не було б виходом…

У розпачi Назарет обiрвав спiврозмовника:

– Я маю тебе застерегти, ефендi! Така високопоставлена особа, як ти… Заради Бога, не кажи бiльше нiчого. Це було б державною зрадою.

Але не бiйся! Я – могила.

Але там, де тонкий пiдступ безсилий, на змiну йому приходить груба сила.

Певна рiч, у Зейтунi i його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася вiйна, то iх ставало бiльше. З марашських казарм тiкали не лише вiрмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджi слугував надiйним притулком для дезертирiв будь-якого штибу. До цих дезертирiв приедналося кiлька вiдчайдухiв, з десяток мисливцiв-мародерiв, котрi або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе мiське повiтря шкiдливим.

Час вiд часу члени цiеi темноi спiльноти з’являлися вночi в глухих закутках мiста – запастися iжею або побачитися з рiдними. Крiм двох-трьох крадiжок, за мiсцевими звичаями нешкiдливих, вони нiкому не чинили зла i навiть намагалися не давати приводу для невдоволення.

Але якось у горах хтось побив погонича ослiв, турка, причому зовсiм не було доведено, що виннi в цьому дезертири.