40 днів Муса-Дага

Сиротинець i школа були настiльки замкнутим свiтом, що трiйко цих добропорядних людей, либонь, не вiдчували передгроззя, що нависло над Зейтуном.

Недiльнi проповiдi пастора Арама мали бадьорий, свiтлий характер аж до самого березня, що, ймовiрно, було навiяно його власним щасливим i мирним життям i зовсiм не свiдчило про розумiння того, що вiдбуваеться навколо.

Удар був таким нищiвним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловiк було вхопився за соломинку порожньоi надii – уряд не посмiе закрити притулок сирiт.

Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тiльки в такi митi знаходить свiй вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Пам’ятаючи цей заповiт, Арам Товмасян iз надлюдською енергiею виконував свiй обов’язок.

День i нiч тримав вiн вiдкритою свою церкву, щоб будь-якоi митi прийти на допомогу, надати духовну пiдтримку, висилати iх на хресну дорогу. Священик ходив вiд хати до хати своiх парафiян, вiд сiм’i до сiм’i, заспокоював тих, хто плакав, вiддавав своi останнi грошi нужденним, встановлював у колонi вигнанцiв якусь подобу ладу, розсилав листи iз закликом про допомогу всiм мiсiям, що мiстяться на шляху етапу, писав благальнi листи всiм турецьким чиновникам, котрих вважав доброзичливими людьми, видавав заяви та довiдки, намагався домогтися для окремих осiб вiдтермiнування, торгувався з власниками мулiв, турками, щоб тi брали дешевше за перевезення, – коротко кажучи, робив усе, що вдавалося в цьому жахливому становищi, а коли нiчим не мiг допомогти, коли вже не тiшило евангельське слово про страстi Господнi, священик мовчки сiдав поруч зi скам’янiлими вiд горя людьми i, склепивши повiки, молитовно складав руки, молився подумки до Всевишнього.

Із кожним днем мiсто все бiльше нагадувало пустелю, а дорога на Мараш безперервно доповнювалася довгими шеренгами людей, котрi, здавалося, зовсiм не просувалися вперед. Якби з висоти зейтунськоi цитаделi котрийсь спостерiгач простежив би iхнiй шлях, то вжахнувся б безмовностi цiеi повзучоi ходи смертникiв, безнадii, яка вiд реготу та вигукiв охоронцiв ставала ще тихiшою та моторошнiшою.

Тим часом вимерлi вулицi Зейтуна поступово починали оживати, заповнюючись коршаками, що злетiлися на попелище, – випадковi грабiжники, професiйнi злодii, мiськi покидьки, голота з навколишнiх сiл вселялися в покинутi будинки або як слiд обирали iх.

Почалося жваве завантаження та перевезення розкраденого майна вiрменiв.