40 днів Муса-Дага

Маленька, квола Сато, хрест зейтунського притулку, була дитиною, важкою у вихованнi. Кожнi три-чотири мiсяцi Сато оволодiвала пристрасть до швендяння. Вона пропадала на кiлька днiв, потiм поверталася здичавiла, брудна, вошива, але принишкла. Коли на Сато находило таке, впоратися з нею було неможливо. Дитина втрачала мову й iншi, з трудом прищепленi iй навички. Тримати дiвчинку пiд замком було безглуздо: Сато, як привид, проходила крiзь стiни. Якщо ж iй не вдавалося втекти, вона ставала справжнiм бiсеням, наводила жах на весь будинок своiми генiальними за винахiдливiстю злiсними витiвками та збоченою жорстокiстю.

Пом’якшувала цю хвору душу одна лиш Іскуя, можливо, навiть зцiлювала, причому зовсiм не вдаючись до якихось виняткових методiв виховання. У педагогiцi Іскуя тямила дуже мало. Просто дiвчинка перейнялася до неi всепоглинаючою любов’ю. Інодi це почуття затуманювало хворий мозок Сато, у неi бували спалахи важких ревнощiв i, що найнебезпечнiше, почуття самознищення. Зараз вона бiгла за екiпажем у своему широкому халатику, що розвiвався на вiтрi, i безперервно кричала на бiгу:

– Кючук-ханум, маленька панночко! Сато одну не кидати, не кидай, будь ласка!

Це жалюгiдне людське дитинча, ця дрiбнота дивилася на них розширеними вiд смертельного жаху i все ж нахабними очиськами, випромiнюючи таку рiшучiсть i силу, що встояти перед потворкою було неможливо.

Іскуя й Овсанна нiколи не могли здолати в собi якусь огиду до Сато, а часом i страх. Навiть чисто вимита та зачесана, вона була iм фiзично гидка.

Й ось, хоч i обтяжливий був це додаток, дiвчинку примостили на задньому сидiннi екiпажа. Двiрник Геворк сiл на передок iз кучером.

Пiдлiтком, пiд час однiеi з численних «пригод», Геворк отримав удар прикладом по головi. З того часу вiн став тихим дебiлом i затинався. Коли ж у ньому прокидалася пристрасть до танцю, як у Сато – пристрасть до мандрiв, – з ним також нiчого не можна було вдiяти. Це урочисте безумство, за яке вiн i отримав прiзвисько «танцюрист», було тихою, цiлком нешкiдливою манiею.

Проявлялася вона рiдко, переважно в митi збентеження. У звичний час Геворк сумлiнно виконував обов’язки опалювача, водоноса, дроворуба, садiвника i з мовчазною ретельнiстю працював за двох.

«Скiльки повноцiнних дiтей i дорослих можна було б врятувати, а Бог посилае менi малолiтню злочинницю та недоумка», – подумав Арам. Вiн побачив у цьому багатозначну вiдповiдь, кару за його байдужiсть, вiдступництво перед зейтунцями.