40 днів Муса-Дага

Супутники застерiгають iх: чи не зарано радiти? Поблизу невеличкого мiста iм зустрiчаються вороги, набiгла розбiйницька зграя, озброенi бандити, захопленi веселим полюванням на жiнок. У число вiдiбраних потрапляе i юна наречена. Вона притискаеться до нареченого:

– Заради Бога, залиште мене з нею. Моя сестра глухонiма, вона не може без мене обходитися!

– Дурницi, джанум! Красуня також пiде з нами.

Їх тягнуть у якiсь бруднi нетрi. А там усе викриваеться. Юнака вбили вiдразу. Вiдрiзали йому прутня, засунули труповi в рот.

Губи парубка були ще пiдфарбованi хною, щоб бiльше бути схожим на дiвчину. Пiсля жахливого згвалтування дiвчини ii, голу, прив’язали до мертвого нареченого: обличям до обличчя – так, щоб закривавлений прутень торкався ii обличчя.

Килим-самохiд, витканий iз людських доль, який нiкому не дано роз’еднати та розплутати…

Ще одна мати. Багато днiв несе вона в мiшку за плечима свое померле вiд голоду дитя. Несе до того часу, поки ii родичi, не в силах терпiти трупний сморiд, не скаржаться заптiям.

А ось божевiльнi матерi з Кемаха. Спiви iхнi далеко лунають над Євфратом. Очi iхнi палають, вони кидають зi скелi своiх дiтей у рiчку, немов роблять богоугодну справу.

Ось священик, вардапет. Вiн встае на колiна i, плачучи, благае мюдiра:

– Змилуйся, ефендi, над цими невинними!

Але мюдiр зобов’язаний вiдповiдати, як наказано:

– Не втручайся в полiтику! З тобою я маю право вести розмову тiльки про церковнi справи. Уряд поважае церкву.

У багатьох ешелонах не вiдбувалося нiчого дивовижного, нiяких гiдних згадки жахiв – тiльки голод, спрага, стертi в кров ноги, хвороби.

Але якось у Марашi перед входом у шпиталь стояла нiмецька сестра милосердя, вона прийшла на чергування. Повз медичний заклад тяглася довга безмовна череда депортованих вiрменiв. Сестра милосердя стояла як прикута, поки останнього вигнанця не стало видно. Вона зазнала чогось такого, чому i сама не знаходила слiв: не жаль, нi! І не жах, а якесь невiдоме ранiше високе почуття.

Увечерi медсестра написала рiдним: «Я зустрiла велику колону депортованих вiрменiв, вони нещодавно висланi зi своiх сiл i перебувають у вiдносно задовiльному станi. Менi довелося довго чекати, поки вся колона пройшла. Нiколи не забуду цих хвилин. Чоловiкiв мало, здебiльшого – жiнки та дiти. Багато – свiтловолосих, iз великими блакитними очима, i дивляться на нас так суворо i з такою природною величчю! Так насправдi дивляться янголи на Страшному судi».