Маринчина лялька

– А чого ж ти менi не сказала ранiше? Боженьку ж мiй! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…

Гукнула я сiльського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба мастi.

– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самiй чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б грiха на душу.

– Буде, бiс ii не вiзьме! Ти навiть не надiйся, бо такi дiти не вмирають.

– Ось, вiзьмiть за лiки яець.

– Менi досить буде твого спасибi! А яйця… он дiтям своiм звариш.

Дiд пiшов.

Ганя сiла та й колише в пеленi дитину. А я вклякла на колiнах перед образом i плачу…

Аж серед ночi дитина нарештi втишилась – чиряк прорвав, i почало текти iз нього – гнiй iз кров’ю.

– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бiдне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобi вавка? Ой, болить. Мое ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.

Я й зiтхнула. Та тiльки вляглась, стулила очi – а воно знов своеi. І так до ранку.

– Мусиш, Марусю, таки носити менi дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранцi в колгосп.

 – А поки до животика прикладай ту мазь, що дiд Степан дав, i гляди, аби туди не сiла муха.

3

А тодi пiшли дощi, ряснi й холоднi. В Марусi ж ноги босi, хто б це iй ще до снiгу дав рвати чоботи? Йде вона, мiсить грязь, дощ ллеться за комiр, пазуху, поливае в руках малу дитину.

– Скiльки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикуе Миросi. – Замовкни! Цить! Цить, тобi сказала! Бо зараз вкину в це болото, тодi побачиш, як менi з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, i плаче!

Ще два днi мокла Маруся пiд дощами, а тодi я таки пожалiла свою дочку.

– Досить, бiльше не неси менi Миросi, сьогоднi вже не треба, – виглянула я у малесеньке вiкно, а там – суцiльна мряка. – Ще простудитесь обидвi. Та й вавка майже затягнулась.

– А що ж iй давати iсти? – аж не вiрить менi Маруся.

– Будеш жувати хлiбчик у ганчiрку i давати в рота.

– Добре, мамо…

– А як не схоче iсти, то пiдеш до тiтки Олександри, хай вдоiть крапельку молока, даси. От пiду тепер i попрошу, вона ж буде Миросi за хрещену матiр.

Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся iз вiйни сусiд, Петро Кесар – це вiн принiс до села страшну звiстку: мiй чоловiк Ілько таки помер, у Схiднiй Прусii…

Олександра тепер не смiла менi вiдмовити; хоч i не дуже хотiла, а таки стала Миросi за хресну матiр.