Маринчина лялька

– Дiвчата! Гайда в роботу! – кричить iз поля ланкова Наталка, пiдганяе. – Бо не запишу трудодня! Повсiдалися, як королеви!

Сама вона не сяде, не спочине нi хвилинки, от вже прикра жiнка, кричить i бiгае. Через цю Наталку i нам нема спокою. Пiдводимось…

Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую iз сорочки хлiб собi у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю iз дороги. Дитину беру пiд плечi i подаю Марусi, а тодi обтрiпую вiд пороху спiдницю.

– Я вже не можу ii бавити!!! – кричить Маруся, i сльози горохом котяться по щоках.

 – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навiжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бiгати! Руки вже потерпли ii носити! Голова менi як не репне – болить вiд цього крику! Я хочу погратися на вулицi, з дiвчатами, а вона не спить й не спить! Заберiть цю мучительку вiд мене, я ii вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусi брови. – А я хочу?! А я хочу цiлi днi по полях робити? А тодi прийти додому i знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене цiла купа, га?! Ще й тата вашого немае, усе менi на плечi!

– Може, у неi болить животик? – пiдходить Ганя.

 – Чого воно, мамо, й справдi так дереться?

– Мабуть, рiзун напав. Треба буде спитати в дiда Степана, як не попустить. Але тобi, Марусю, про сестру таке казати сором…

І Маруся, пристиджена, втихае. Вiдвертаеться вiд мене i тiльки плечi iй дрiбно трусяться – тихо плаче. Бере покiрно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – i несе ii назад, додому.

А дорогою – трясе, трясе i штовхае, i б’е дитину.

– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобi, от, щоб знала! – кричить i плаче.

Дорогою Мирося ще спить, заколисана моiм молоком i вiтром. А вдома – година пройде, i знову в плач.

– Мамо!!! – якось увечерi, пiсля роботи, зустрiчае нас iз Ганьою перелякана Маруся, на порозi. Вона стоiть, труситься, а дитина в хатi плаче, як не розiрветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не пiду…

– Що сталося?… – у мене й граблi полетiли iз рук, кров бухнула в обличчя.

– У Миросi на животi росте велика гуля!

Вбiгаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитинi на живiт. А там, внизу пiд пупом, набираеться пiд шкiрою щось велике, немов гусяче яйце, i сине-сине.

– Марусю, що ж це таке? – й собi боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж i де воно взялося це нещастя?!

– Воно вже кiлька день е, але то було маленьке, а оце сьогоднi аж таке здорове видуло.