Маринчина лялька

– Ти бач, Петю?! – кричала Ялина, стоячи спецiально посеред подвiр’я, щоб люди чули. – Я ii попросила бараболi свиням наварити, а вона питае: что ето такое? Вона не знае, що таке баняк! Не вмiе хати вимести! Дитини не годна втишити!

– Геть iз хати! – тим часом кричав Петро i пхав невiстку в спину, iз сiней. Аж та на вулицi спотикнулась i заплакала гiрко-гiрко:

– Да куда же мне деваться?

– А туда, звiдки ти прiехала! Геть!

– Дайте хоть ребенка поцелую!

– Та забирай свого ребьйонка i вмотуй звiдси!

– Нi, дитини не вiддам! – уступилася Ялина.

 – Дитина наша! А ти – геть iз обiйстя, щоб i духу не чуть!

Григора не було вдома. Анфiса переплакала надворi, дочекалася, поки свекри пiдуть iз хати, убiгла, замотала у вузлик шмаття i пiшла дорогою iз села – до залiзницi.

Нiхто Анфiси не шукав.

Маленький Петя два роки рiс без мами.

У садку у Кесарiв вони гралися iз моею Миросею – колупалися у землi, ямки викладали квiточками, камiнчиками, хоронили у тих ямках дохлих курчат, жукiв, череватих жаб-ропух.

Або йшли на дорогу i там малювали дрючком по поросi – кружечки, хрестики, робили хатки, з болота млинчики.

– А, гаспидська дитина! – кричала Ялина i бiгла, як навiжена, до дiтей, як бачила, що сидiли на дорозi в колii. – Я що казала, iз садка не виходити, га?! – i била Петю рукою нижче спини.

А тодi вигадала: взяла мотузку i прив’язала онука до дерева. Обмотала туго довкола живота, а iншим кiнцем – за стовбур грушi.

– Сиди тут! – сказала. – А як побачу, що втечеш, то закину в темну яму!

Петi було три роки.

Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Вiд дороги до них бiгла чужа жiнка, розмахувала руками.

– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тодi впала пiд грушею на колiна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навiжено цiлувати й тиснути його до себе.

Моiй Миросi потемнiло в очах: я вiд колиски усiх своiх дiтей лякала циганами, от вона й боялася. Тодi, мабуть, подумала, що ця жiнка краде Петю! Й собi страшно закричала, кинулася бiгти через садок, по дорозi, вбiгла у ворота – i впала без свiдомостi пiд порогом.

– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобi, Миросю?

– Там!.. Там… Там у Кесарiв украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.

– Хто вкрав?

– Тiтка чужа, схопила Петю на руки i побiгла!

А ввечерi село гуло: кацапка Анфiса повернулась! Знайшла аж в Уманi роботу. Вийшла там замiж, то тепер приiхала i забрала iз собою сина.