Маринчина лялька

Слава ж Богу, що я саме на той час повернулася iз поля, та як глянула…

– Що ж ти наробила?! – аж злякалася, щоб через таку дурницю не посваритись iз кумами. Ухопила я з грушi ганчiрочку, накинула на каченят, та й впрiваю.

На мое щастя, каченята не встигли зовсiм подушитися, вiдiйшли. То я вже й не ховалась, а вкинула усiх до пелени – i вiднесла.

– Ось, Олександро, вибач менi… Мирося поносила нам додому.

– А я думала, що каченят коти похапали, – сплеснула руками Олександра. – А воно он як! Ну, добре ж, Маринко, що лишилися живi, бо було б дуже шкода.

А я вдома Миросю всовiщаю, прошу:

– А нiколи бiльше не бери чужого, чула?… Не будеш брати?

– Нi, не буду…

– Бо чужого не можна брати: Матiр Божа покарае.

4

Петро Кесар, Миросин хрещений тато, жив вiд мене через дорогу. А його син Григiр, як вiдслужив армiю, повернувся назад до свого села та ще й привiз iз собою жiнку з дитиною – аж з-пiд Ростова.

– Нi чути, нi бачити не хочу! – кричав спочатку Петро до сина.

 – Хто вона нам така? Знать не знаемо! Та ще й вiд кого у неi ця дитина?

– Моя, тату, дитина, – оправдовувався Григiр. – Ми нажили.

– А, може, вона, сину, потiпаха? Може, яка гуляща, волоцюга? Може, у неi батьки п’яницi?

– Це моя жiнка, Анфiса!

– Геть i не вимовлю я це ймення, бач, як назвали, – не хотiла такоi невiстки мати Григорова, Ялина. – Анфiс-с-с-са! У нас i таких iмен немае. Вона ж, сину, кацапка, а це такi люди… Що, хiба в своему селi гарних дiвчат немае? Зiйшлися ви якось так, не по-людському.

Яка це порядна жiнка так поiхала б далеко. Не треба нам тут нiякоi Анфiси!

– То що ж менi тепер iз нею робити?

– А нехай iде назад, звiдки приiхала! – гонив невiстку батько.

Анфiса плакала. Була молода-молодюсiнька, несмiлива; боялася сама за хвiртку вийти. Так i жила, терпiла. Але свекри iй не давали жити.

– До роботи незугарна, – одно товкла Ялина. – Як що спитаю, мовчить, плаче, я вже не можу, сину.

– Людей стидно! – Петро аж сичав.

 – Нi плаття, нi сорочки з собою не привезла. Це що, Григоре, ми вже найгiршi помiж людьми, що ти нам старчиху якусь привiз? А худе, а тонке! Фу, а не жiнка!

– То ви на неi не сварiться, говорiть по-доброму.

– Оце вже нi! – кричала мати. – Та хто вона тут така, щоб я до неi говорила? Кацапка замурзана! Ой, не можу! Стидно людям в очi дивитися, от що ти, сину, наробив.

Тiльки тиждень минув, а невiстку виганяли з хати.