Маринчина лялька

 – Не випадае тобi король, однi вальти!

А вальти – то дiти…

– Мое маленьке, – не чуе ворожiнь, а шепче до дитини Ганя, цiлуе Миросю в личко, пальцями розбирае рiдесеньке волосся в продiль. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрiбна комашечко!

А Мирося ii вже й не чуе – вона плющить очi, так i засинае – у Ганi в пеленi, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дiвчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.

У всiх моiх дiтей одяг iз домотканого полотна. Тiльки у найменшоi, в Миросi, – iз найкращого – казенного, государственного, iз гудзами! Бо тодi так на селi: коли сорочка iз казенного полотна – жовтого, твердого, то немае кращого! А краще все – для маленькоi Миросi.

У два роки Мирося вже хазяйка!

Я зi старшими дiтьми у колгоспi на роботi, Іван сховався. А Мирося – бiлить полотно!

У тих ночвах, де вона приймала першу купiль, тепер бiляться сувоi – мокнуть у водi.

А iх же треба ще й виймати i розстеляти по травi – аби на сонцi висихали. Мирося бiлить – тягне iз ночов, носить i розстеляе.

Це поки Ганi немае вдома. Як тiльки Ганя – у ворота, Мирося – вслiд за нею.

– Мамо, я пiду трохи до дiвчат, – Ганя проситься iз дому.

– Чого тобi туди йти? – бурчу я. – Ти вiвцi вже закрила? Коровi сiна кинула? Вичистила вiд свиней? – шукаю iй роботу, аби самiй хоч трохи щось iз плечей скинути та вiдiтхнути.

– Я все зробила.

– Ну якщо все, то йди. Тiльки ж…

– Я з Ганьою! – кричить Мирося i чiпляеться старшiй сестрi за спiдницю.

– Нi, вiдчепись, – просить Ганя. – Тобi туди нiз-зя!

– Я пiду! Пiду! Я хочу з Ганьою! – варiюе вперта дитина i сердито тупае босою ногою.

– Ну добре, ходiмо.

І так кожного разу…

Якось Олександра знайшла пiд Лисою горою в вiльхах гнiздо дикоi качки – повне каченят.

Зiбрала у пелену та й принесла iх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам iсти.

– От виростуть качки! – радiла Олександра.

А Мирося побачила – теж хоче собi каченят. І – поки нiхто не запримiтив, пiшла до тоi оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе пiд порогом, а воно й не дише, лежить, шийка зм’якла. Миросi так не треба – вона хоче живе, то йде за iншим. Знов несе – i кладе пiд порогом. І так увесь десяток.