Маринчина лялька

Галина дае Миросi чарку до рук, та швиденько, щоб нiхто не видер, перекидае ii нахильцi до рота i двома великими ковтками випивае. І тiльки тут дитина вiдчула смак! У ротi пече вогнем, не дае дихати, iз очей ллються сльози.

– Галя! Вона ж випила всю горiлку… – налякано шепче молодий.

– То що ж я зроблю? Вже як е, так i буде… – злодiйкувато роззираеться молода.

Але нiхто того не бачив…

Весiлля гуляе далi, а у Миросi свiт починае перевертатися кругами. Вона наче й сидить на мiсцi, ще й тримаеться обома руками за лавку, але… Чомусь туди-сюди стрибають дверi, дядьки не спiвають – ревуть, немов ведмедi, а у животi брикае сердитий вулик бджiл.

Мирося геть не мае сил, вона помалу хилиться до столу, голова вже не може втриматися на в’язах.

– Тiтко Маринко! – гукае до мене через стiл Галина. – Вiзьмiть свою Миросю, вона, напевно, хоче спати.

Та я геть не чую молодоi. Менi, заклопотанiй весiльними справами, не до того: тiльки встигаю бiгати вiд печi i до столу, щось подаю, приймаю, мию.

– Тiтко Маринко-о-о-о! – щосили гукае молодий.

– А що там?… – я на мить спиняюсь. – Щось принести?

– Та ось, ваша дитина…

– Хоче спати? То передайте ii комусь, нехай винесуть надвiр, я не маю часу.

І далi бiжу до кухнi. А в цей час…

– Подавай ii сюди! – гукае до Галини хтось iз гостей, бере мою зiмлiлу дитину на оберемок i несе в садок, там кладе пiд деревом i йде курити.

А Мирося тим часом вивергае все iз себе – i горiлку, i те, що iла за столом, i те, що вдома.

Стоiть колiньми на оббльованiй травi, тримаеться руками за живiт i стогне. Тодi падае у блювотиння й засинае.

Знаходять Миросю Грiша iз Степаном.

– Фе! Що це ти тут лежиш… така? – питае Грiша у Миросi. – Що це з тобою сталось?

– Я горiлку пила, – дiвчинка помалу встае, рукою тримаеться за стовбур, обтирае травою плаття.

– Не може бути?! – дивуеться Степан. – А хоч смачна?

– Нi…

– Ти бiжи до копанки i вмийся, а то дивитись страшно!

І Мирося рушае, але…

– Миросю, зачекай, хочеш горошкiв? – повертае ii назад Степан.

 – Там за столом давали вже солодке, але тебе не було.

Ось воно! Давали солодке! Це ж найкраща страва на весiллi!

– Давали солодке?… – журиться Мирося.

І iй стае так гiрко-гiрко, iй навiть байдуже, що робиться у неi в головi, що вона уся в мокрiй слинi i ще у чомусь, що оце вона тут валялася у травi.