Маринчина лялька

Та куди менi ii було ще брати? Шлях же довгий – десять кiлометрiв!

От я тiльки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван ii й надурить:

– А ти вилазь на припiчок, – каже, – i гукай голосно до мами в комин.

– Хiба вона почуе?

– Почуе! Правда!

І Мирося йому вiрить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослiнчик, згинаеться, засовуе голову у ще не вичахлий жаркий комин i кричить:

– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думае, що я почую.

6

У п’ять рокiв наша Мирося вже рахувалася за дорослу!

Вони удвох iз Антосею доглядали телят.

Кожна глядiла свое. Поки корови в чередi, треба було шукати телятам iсти. А що iли коров’ячi дiти? Траву…

Як Отче наш, щоранку брали дiвчата по мiшку i йшли кожна на свiй город, вишукували там помiж гарбузами бур’яни – щирицю, берiзку i мишiвку. Бур’янiв наривали i складали на купки, порiзну, а сходилися все рiвно на межi.

– Завдай менi на плечi, – показуе Антося на свiй мiшок, повний-повний бур’яну.

– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки пiдсаджувала клумак поверх Антосi.

І от Антося, поволi й з натугою переставляючи ноги, вже чвалае межею вгору.

– А в мене все рiвно бiльше! – кричить у спину iй Мирося i лягае на межу. Вона сама собi не здужае мiшок завдати, а хоче ж першою прибiгти вiд Антосi. То, лежачи, пiдсовуеться усiм тiлом пiд мiшок, тодi, звиваючись, немов мала гадючка, викочуе його собi на вутлi плечi. Мирося аж крекче, а таки спинаеться пiд вагою, впираеться маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встае, i так, зiгнула удвое, пробуе бiгти вгору.

Бiжить… Миросю носить збоку вбiк. «Хоч би не впасти!» – думае Мирося i таки обганяе Антосю, уже аж на самiм вершечку горбка.

– А я все рiвно буду перша! – кричить Антося й вганяеться у свое подвiр’я. Мирося, мокра вiд поту, падае коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвiр’я, радiсно мукае i тягнеться губами до трави.

Мирося плаче…

До череди вона ще не доросла, але влiтку вже пасе вiвцi.

Зимою вiвцi живуть iз нами в хатi.

Здаеться, в тому роцi у Рiздвi окотилися аж три овечки – i ягнятка, немов маленькi дiти, стрибають по кiмнатi. І моi дiти теж мiж ними!

– Як же весело i гарно у нашiй хатi!!! – кричить Мирося.

Та тiльки весна зазеленiе першим рястом – i дiти, i ягнятка уже й у глинищi, по берегах!

– А смачне ж яке молоко овече! – п’е i нахвалюе Мирося.