Маринчина лялька

Але де менi було взяти чоловiка…

І от, обiдня пора, спека-спека! А ми удвох iз Ганьою (це вже як пiдросла), за гарноi погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтiе, тiльки ходи й перевертай, щоб сохла. А пiд ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе пiд тобою ходором ходить, земля вгинаеться й ворушиться, аж чвакае вода. Це мiсце дуже небезпечне i всi знають, що на днi – невiдомi й бездоннi вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й рiже молодесенькi вiльхи, щiльно укладае iх рядочками по купинках та й ступае по тiй стежцi.

І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаемо ii в копицi.

У iнших копицi тi додому батьки привозять, чоловiки. Але у нас немае чоловiка й батька. То ми нав’язуемо лепеху у в’язки, кидаемо собi на плечi й так i несемо на собi аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вiк уже такий… То через раз сяду пiд вербою i чекаю Ганю.

Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а iз далеку здаеться, що то величезний снiп сам собою суне – берегом, по дорозi, з гори й пiд гору.

То менi, бува, так стане шкода своеi дочки!.. І йду я тодi когось просити. Ходжу попiд хатами i канючу, благаю чужих чоловiкiв – але нiхто не хоче тi копицi везти. А як який господар i зглянеться надi мною, бiдною вдовою, та й привезе, то скаже вiдробляти. І я вiдробляю: жну людям очерет або роблю снiпки – вшивати хату.

А як в селi без горiлки?

Нiхто й не схоче слухати.

А купити – нема грошей.

То я, на свiй страх, жену те прокляте пiйло сама.

Як жену? Спочатку накладаю повен баняк бiлих цукрових бурякiв – i ставлю в пiч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дрiжджiв. Їх продають у сусiдньому селi на базарi спекулянти, ходять по базарi i зазирають кожному в очi:

– Дрiжджi! Дрiжджi! Кому треба дрiжджi?! – аж шарпають за рукави.

Але тiльки де з’явиться мiлiцiонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дрiжджами не встигав втiкати, його хапали за руки i забирали iз собою. Якщо спекулянт не вiдкуповувався горiлкою, то все одно йому давали штрафу – здирали грошi. І покупець теж мiг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тодi в селi купити дрiжджi, як не на базарi в спекулянтiв?

Як я йшла на базар, Мирося просилася й собi.