Маринчина лялька

Мирося розчумалась, зiскочила з постелi, роззирнулася – аж немае ii мами в хатi! Де ж подiлась?

Мирося заглянула у вiкно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись iз двору, сiдають на пiдводу!

– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Якiв стримуе коней, а потiм вони котять по дорозi.

Допоки Мирося зiбралася на дусi, вибiгла й собi за нами, за ворота – аж вiз уже коло Лисоi гори росу збивае!

Ми iз Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотiла iхати, а ще й на возi!

От конi зникли за горою… Мирося бiжить щодуху, не спинилась.

Бiжить Мирося боса, в однiй сорочцi, вiтер ii ледь-ледь наздоганяе. Вже заiхали аж за другий горбок, а далi – тiльки чисте поле. Мирося залишилася на левадi. Було видко, що не здогнати iй воза, i нiзащо! Але вона не повернулась.

Вже й поле…

Бiжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неi хилять великi голови соняшники, з iншого – тремтять листям молодi осики, виiдае очi збита з високоi трави роса.

Ось, нарештi! Мирося бачить, як двое лошат поспiшають за пiдводою, гарненько вже вiдстали, та поспiшають, бо там упряжена iхня мати! Мирося рiвняеться iз кiнськими дiтьми. Бiжить з лошатами навипередки i плаче.

– Чуеш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев менi нiчого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.

– Та то лошата граються, – каже Якiв. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.

Проiхали ми ще добрих пiвдороги.

– Та нi, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно менi на серцi.

– Тпр-р-р-у! – спиняе коней Якiв.

І тут я озираюся, аж дорогою бiжить моя Мирося! Вже й голосу ii не чути, дитина тiльки сопе вiд натуги, мов мiх, i червона-червона, уся в росi.

Я мерщiй зiстрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собi на руки!..

– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку i аж плачу.

А соняшники стоять… Вони такi високi, вищi вiд голови!

Так мовчки ми i приiхали в Дубину, загрузили повну пiдводу осоки.

А назад – сидить Мирося на возi зверху, поряд iз дядьком Яковом i з мамою.

– А я на возi iду-у-у-у-у!!! – гукае вона в поле.

Тiею осокою ми палили в хатi пiч, застеляли нею долiвку, клали у кутку – замiсть постелi, а ще – коровi давали iсти i пiдстеляли вiвцям.

Для корови я жала у березi лепеху – i теж сушила ii на зиму. Це таки була важка чоловiча робота.