Маринчина лялька

– Бiльше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросi. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе замiж вiзьме?

– Не бiйся, вiзьмуть i криву, бо у тебе е батько! – нагадала моi слова Мирося. – А от я i з рiвними ногами можу в дiвках сидiти…

Моi дiти росли, мов iз води, i треба було iх чимось годувати. Росло наше господарство, а моiх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспi роботи ставало бiльше й бiльше.

Я вже й робила без обiду – щоб норму трудоднiв виконувати i не мати штрафу.

Приходила до хати пiзно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала iз дому те, що було, – печенi буряки або варену картоплю, хлiб, натертий жовтим салом…

У краiнi завели п’ятирiчки, i колгосп розширив землi. Залiз аж у береги, поле сусiдило iз моею садибою.

І ось, Мирося граеться на дорозi попiд нашим садком i разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розiгну спину, побачу доньку, та й гукаю:

– Миросю-у-у! Принеси менi води! – І так кричу аж по три рази, бо не чуе.

То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком i собi гукае:

– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!

Мирося аж тепер почуе, сестру. Мерщiй бiжить до хати, бере там гладущик iз водою i бiжить дорогою.

Я п’ю, дам ще й Ганi напитися.

Миросi минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечерi я принесла iй iз поля хлiбчика, вiд зайця!

– Який же вiн смачний! – радiе Мирося i теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлiбчик?

– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик бiжить! – кажу.

 – І в лапках хлiбчик несе!

– Оцей шматочок?…

– Зайчик щодуху бiг, але я таки його догнала, та й видерла, i маю гостинчика Миросi.

А то, бувало й таке, що усе поiм i нiчого не принесу додому. То Мирося мене чекае, чекае… Вiд нетерплячки вибiжить аж на дорогу, стоiть там i виглядае маму iз гостинцем.

– Де хлiбчик? – як дочекаеться, заглядае менi до рук, не вiрить, що порожнi.

– Сьогоднi зайчика не було, – кажу.

Або: – Сьогоднi не спiймала!

У селi без чоловiчих рук – погибель. А в моiх дiтей немае батька. Мушу я принижуватися, просити…

Якось поiхали ми з Яковом – моiм двоюрiдним братом – кiньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кiлометрiв вiд села. Виiжджали ще поночi, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.

Дiтей я не будила.

Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом iз сонцем. А ще й комарi дуже допiкали.