Маринчина лялька

Сiв на березi коло копанки i дере собi тi штани потроху, а дiрка бiльша й бiльша. Дере i приказуе:

– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – i роздер вiд матнi аж донизу. А тодi пiшов межею по городi. Зайшов у подвiр’я, як у спiдницi.

Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!

– Це хто тобi таке зробив?! – не зрозумiла зразу, злякалася, рушник менi у руках аж затрясся.

– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…

– Ах ти ж недобра така дитино! – зiрвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобi! – так мокрим рушником i вдарила хлопця по лицi, по спинi, по грудях.

 – Оце тобi за те, що ти так цiнуеш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – i плачучи пiшла до хати.

Моя хата була крайня у селi, а далi тiльки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другi села. Город вiд хати збiгав горою в берег. Як у колгоспi обсiються, пiд вербами в кiнцi мого городу ставили сiвалки. І сiльськi дiти мають тодi де гратись; стрибають по тих сiвалках, бiгають довкруги, доганяють одне одного.

Або посiдають рядочком, чисто як горобцi, та й про щось свое щебечуть, про дитяче.

Якось мiй старший хлопець, Грiшка, стрибав по тих сiвалках та й дострибався – не туди засунув ногу, пiдвернув.

– Ой болить же менi, а! – кричить.

І хто його там почуе, хто прийде на помiч? Бiлий же день! Усi люди на роботi.

Немае ради… Викричався Грiшка досхочу, та й покульгав сам через берег до дiда Степана.

А той:

– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на лiжку, давай менi сюди ногу!

Грiшка крекче, закушуе вiд болю губи, але таки дострибуе i вкладаеться поверх суконного рядна на лiжку.

Дiд над ним згинаеться, щось шепче собi в бороду, береться руками за хвору ногу i тiльки – смик!

Грiшка вiд дiда вже йде додому рiвно.

А боком тiльки позирае на баштан…

Баштан лежав попiд Лисою горою. Дуже близько: нам iз вiкна хати добре видно. За сторожа на баштанi поставили мого кума, Петра Кесаря.

От як починали достигати кавуни, Мирося i йшла на вiдвiдини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро iй понакидае туди помiдор, огiркiв – всього, що е.

Бо Мирося – дiвчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грiшка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жалiе.

Бо Грiшка йшов на баштан iз мiшком! Туди йде Грiшка – насвистуе, пiдкидае босими ногами по дорозi порох.