Маринчина лялька

А на баштанi колiнкуе, роззираеться злодiйкувато, i як нiхто його не запримiтить, накидае повен мiшок всього, та й пре на спинi додому.

– Де це той злодiй?! – якось увiгнався Петро в мое подвiр’я, бiжить слiдком за Грiшкою. – От я тебе нарештi й вислiдив, i пiймав!

А я тодi мiсила дiжку.

– Що сталося, куме? – розiгнула спину. – За ким це ти женешся?

– Подавай менi сюди зараз же злодiяку, свого сина! Я здеру йому шкуру iз плечей! – трясе Петро батогом. – Грiшка твiй де, питаю?! Я на своi очi щойно бачив, що вiн побiг за хату, гукай того волоцюгу сюди!

– Що?! – я обтерла об спiдницю руки.

– Вiн кавуни краде!

– А тобi хiба шкода для сирiт кавунiв колгоспних? Чи, може, у мене е iх за що купити?

– Але я сторож! А вiн мiшками носить!

– Бо й моi дiти хочуть iсти, – кажу на те. – А у мене немае за що купити пряникiв i цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспi заробила за все свое життя?

– Я все одно маю його вiдшмагати, аби не крав! Хтось же мае вчити хлопця?

– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своiх дiтей? Батько… Ти з вiйни повернувся, а Ілько мiй там лежить… Ти на своi очi бачив його смерть.

– А як же?!

– За це вже будь спокiйний: Грiшка бiльше нiколи не прийде красти колгоспних кавунiв. Хiба тiльки сам даси…

Дiд Степан був iздовим у колгоспi – вiн биками возив тi кавуни у мiстечко на базар, до продажу.

Ще лиш-лиш загоряеться на сходi небо, а мiй дядько уже вибирае з роси i накладае на пiдводу помалу один за одним мокрi й холоднi кавуни; гарно вибирае: перед тим як зiрвати, кожну ягоду ще й простукуе, чи лунко дзвенить, заглядае на хвостик – чи пiдсох.

Мирося добре знае цей час: удосвiта в недiлю виiжджае ii двоюрiдний дiд Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нiзащо не проспить i не пропустить.

Пiдвода викочуеться на польову дорогу, помалу iде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слiдом, як примара.

Уже й пiд гору виiхали, минули зо три хати…

– Тпр-у-у-у! – дiд Степан бикiв спиняе, злазить iз гарби, вибирае найбiльшого кавуна i простягае його Миросi.

– На, бери та йди собi додому.

І Мирося бере того кавуна до рук – нi дякую тобi, нi спасибi – розвертаеться i мовчки човгае назад.

Як приходила пора – моi дiти тiльки й жили на тих кавунах. І снiдали, i обiдали кавунами.