Маринчина лялька

Менi ж – хоч в тiм полегкiсть…

Колись були нашими цi поля, ми на них робили i з того жили. А тодi стали державнi, то хто, як не держава, мала б годувати?

Дозрiвав горох…

Грiшка йшов до поля i наривав ще зелених стручкiв повну пазуху, бiг додому.

– Глядись краще, аби тебе не зловив об’iждчик! – прошу я сина.

– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох i боляче…

– То, може, вже не йди? Страшно…

– Страшно? А iсти бiльше хочеться!

І йде…

Зате ж як зацвiтала акацiя, моiм дiтям нiкого вже не треба було нi боятися, нi просити! Мирося ще маленька, солодких квiток сама нiзащо не дiстане.

Бiгае вона кругом дерева, кричить: зависоко!

– На тобi ключку! – подае Олександрин Василь Миросi дрючка i навчае, як ним дотягнутися до гiлки, як зачепити кiнцем так, аби не обiрвалось.

Миросi – щастя! Ключкою нагинае вона до себе найнижчу гiлку, хапаеться за неi рученятами, дiстае i зiшморгуе бiлий запахущий акацiевий цвiт – i мерщiй до рота!

– А солодке яке! – смiеться Мирося до Василя.

– Їж, там його ще багато е!

А далi як цвiтуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугi, зеленi, соковитi! Мирося iх iсть, аж прицмокуе:

– Ой добре ж! Ой смачне!

А потiм по людських городах дозрiвали огiрки.

Своiх огiркiв я не встигала за дiтьми й нарвати.

– Дiточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лiзьте у город мiж гудиння, не толочiть. Бо що я вам на зиму наквашу в дiжцi? Не буде взимку огiрка, не зварю борщику. І нам iз Ганьою на поле не буде з собою що взяти.

То дiти – через Катрину леваду, бiгли в берег. Там жила iхня тiтка Василина – iще одна Ількова сестра, моя зовиця.

Василина жила сама. Як повернулася iз Германii, мов онiмiла. Два роки нi з рiднею, нi з сусiдами не говорила. Побудувала у березi сама собi глиняну хатинку i жила.

Аж далi потроху й розговорилася – як виплакалась рiднiй сестрi, Олександрi. А та розповiла менi – чого це наша Василина мовчить.

– Тiльки ж ти, Маринко, щоб нiкому-нiкому? Бо, може, вона ж таки колись ще замiж вийде.

Бо ж молода ще… А таке сталося в тiй Германii. Тiльки тобi й розкажу, бо ти зрозумiеш, у тебе там дитина вмерла, i в Василини теж…

– Як?! Хiба ж Василина була замужем? Вона ж ще дiвка! – я й не знала.

– Там i вийшла. Полюбилася в концтаборi iз якимось iталiйцем, народилась у них дiвчинка. А тодi сталося таке… – i Олександра кiнцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бiдна Василина не зiйшла з розуму.